Вход/Регистрация

Юридические услуги. Дипломные для студентов-юристов

ПОМОЩЬ НАЧИНАЮЩИМ АДВОКАТАМ
выгодный тариф САМ СЕБЕ ЮРИСТ

Вторник, 15 Май 2018 18:14

Поняття та структура апеляційного провадження в адміністративному судочинстві України. Дипломна робота - правознавство - студентам-юристам

Оцените материал
(1 Голосовать)

 Для розуміння сутності становлення апеляції в адміністративному судочинстві  необхідно відзначити, що теоретична основа юриспруденції романо-германської правової сім’ї, до якої належить і Україна, сформована римськими юристами. Римське приватне право – це передусім право цивільне, а право адміністративної юстиції поряд з іншими галузями права розвивалося вже на основі вироблених підходів у приватному праві. Тому важливо проаналізувати становлення та розвитку апеляційного провадження в загальному юридичному  процесі, спроектувавши загальні засади процесуальної діяльності на інститут апеляційного провадження в адміністративному судочинстві.

ЗАМОВЛЯЙТЕ АВТОРСЬКЕ ВИКОНАНЯ ДИПЛОМНЫХ ТА ДИСЕРТАЦІЙ З "ПРАВОЗНАВСТВО"
Детальніше ТУТ http://ut.kiev.ua/biblioteka-yurista/item/2364-avtorski-ta-tvorchi-diplomni-disertatsiyi-kursovi-dlya-studentiv-pravnikiv.html

Апеляція розвивалася з різних форм прохання про скасування судового рішення, в результаті чого з’явилися різні порядки апеляції та різні за обсягом повноваження апеляційної інстанції [Сліпченко В. І. Апеляційне провадження в системі кримінально-процесуальних стадій : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сліпченко Володимир Іванович. – Запоріжжя, 2007. – 217с., с. 27]. 

 Власне українського інституту адміністративної юстиції до утворення в 1991 році незалежної держави України як такого не існувало. Це обумовлено тим, що етнічні землі України до 1991 року завжди перебували у складі інших державних утворень, наприклад до 1917 р. – у складі Російської й Австро-Угорської імперій, після 1917 р. − у складі Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії. Внаслідок цього, як з науково-теоретичних, так і з практичних міркувань український інститут адміністративної юстиції переважно перебував під впливом неукраїнської державно-політичної ідеології. [Бевзенко В. М. Історія становлення й розвитку вітчизняного інституту адміністративної юстиції: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:irbis-nbuv.gov.ua/.].  

В історії Київської Русі слово «суд» вперше згадується в Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини, суди і людей церковних».

Дослідники відносять прийняття цього Статуту до перших років ХI ст. Оскільки більш давнього нормативного акта, в якому б згадувався суд, не знайдено, то саме із цим Статутом пов’язується відокремлення суду від княжої влади на території України. Судове рішення виносилося в усній формі. Виконували його різноманітні княжі агенти й вірники, мечники.  Можливість подати апеляцію на рішення суду існувала і за часів Київської Русі, але апеляційною інстанцією виступали не судові органи, а відповідні посадові особи [Гусаров К. В. Інстанційний перегляд судових рішень у цивільному процесі : дис. … докт. юрид. наук : 12.00.03 / Гусаров Костянтин Володимирович. – Харків, 2011. – 431 с., c. 3].

Подальший розвиток інституту апеляції на території України відбувався разом із законодавством тих країн, до складу яких входила та чи інша частина сучасної України, і тому мав свої особливості становлення та розвитку у період з ХІ по ХХ століття. [Кац С. Ю. Развитие демократических начал советской кассации / С. Ю. Кац // Вопросы государства и права. – М., 1974. – Вып. 2. – С. 61-69.].

У тій частині України, на яку поширювалася юрисдикція Великого князівства Литовського, можливість подання апеляції з’явилася у 1566 р. До цього часу в Старому литовському статуті 1529 р. і в Судебнику короля Казимира Ягелловича не передбачалася можливість оскаржити рішення у порядку апеляції [Статут Великого княжества литовского. - СПб., 1811. - Ч.2.; Законодательные акты Великого княжества литовского XV—ХVІІ веков. - Ленинград, 1936. - С. 11 —15; Старый Литовскій статут 1529.].

Можна вказати і на факти існування апеляційних судів на території західних земель України, які знаходилися у складі Австрійської імперії. До того у Львові в 1784 р. був створений Апеляційний суд для Галичини і Буковини. Пізніше був сформований Чернівецький окружний суд як апеляційна інстанція виключно для Буковини [Коваль В.М. Розвиток системи апеляційних судів України //Актуальні проблеми держави і права. - 2003. - Вип. 21. - С.195].

Можливість оскарження судового рішення в апеляційному порядку передбачалася і в Правах, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., складених комісією українських юристів. В основу цього документа був покладений Литовський статут, частково - магдебурзьке право, частково - українське звичаєве право. Неофіційно цим документом почали користуватися в українських судах одразу після закінчення роботи над ним у 1743 р., про що свідчить значна кількість копій кодексу, які збереглися до нашого часу. Слід зазначити, що формально названі Права так і не отримали статусу нормативного акта, але цей факт не зменшує їх історичної важливості і значення [Мірошников І.Ю. Судове слідство в апеляційній інстанції; Дис. ... канд. юрид. наук X., 2006. - С. 12.].

Особливістю і новинкою апеляційного провадження у «Правах» було закріплення того, що судді ні в якому разі правильної апеляції нікому забороняти не повинні. Суддям за неправомірне рішення передбачалися штраф і катування. Скаржнику ж, який навмисно в правосудді звинуватив суддів, - штраф і покарання. Апеляційний розгляд справи здійснював суд вищої інстанції. Передбачалися також причини недопущення апеляції до розгляду, передусім у зв’язку з її неправильністю [Кистяковский А.Ф. Права, по которымъ судится малороссійскій народъ. - К., 1879. - С. 83, 203-211.].

Досліджуючи історичний розвиток апеляційного провадження, Ю. Бортник зазначає, що розвиток інституту перегляду судових рішень у Російській державі розпочався з кінця XV - початку XVI ст., тобто з часу видання Судебників. Більшої системності і визначеності апеляційні суди почали набувати на межі XVII-ХVІІІ ст. Лише з початком реформ Петра І на правову систему Росії почали суттєво впливати інші правові системи, особливо німецька і французька [Бортник Ю.М. Історичний розвиток апеляційного провадження // Держава і право: 36. наук. праць. - К., 2006. - Вип. 31. - С. 328 -334. ].

На підставі викладеного і враховуючи досягнення процесуальної науки XІX - поч. XX ст., апеляційне провадження в Статуті цивільного судочинства 1864 р. являло собою нову процедуру з перегляду справи після винесення рішення судом першої інстанції, оскільки перевірялась не лише правова, а й фактична правильність оскаржуваного рішення.

Найважливіші риси інституту, що розглядається, були розглянуті у роботі Д. Азаревича «Судоустрій і судопровадження у цивільних справах». Такий порядок апеляційного оскарження проіснував у Росії до 1917 року [Бортник Ю.М. Історичний розвиток апеляційного провадження // Держава і право: Зб. наук. праць. - К., 2006. - Вип. 31. - С. 333.]

В 1917 році ідея адміністративної юстиції набула нових рис. Цього року Тимчасовий уряд видає закон про створення суду з адміністративних справ. Адміністративні судді розглядали спори між державними органами і органом самоврядування, а також громадськими організаціями [Історія розвитку адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //www.vasu.gov.ua/history].

У Конституції Української Народної Республіки 1918 р. передбачалося, що судова влада здійснюється виключно судами в межах цивільного, кримінального та адміністративного законодавства. У період гетьмана І. Скоропадського було законодавчо закріплено положення, згідно з яким Генеральний суд одержав повноваження щодо розгляду адміністративних справ, а в часи Директорії проект Основного Закону УНР достатньо велику увагу приділяв саме адміністративній юстиції [Ульмер М. М. Касаційне провадження в адміністративному судочинстві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ульмер М. М. / Міжрегіональна академія управління персоналом. – Київ, 2014. – 237 с. ].

Аналіз законодавства України 1918-1920 років дозволяє дійти висновку, що, незважаючи на дуже нетривалий період існування, система органів адміністративної юстиції одержала значний розвиток і впевнено орієнтувалася на формування самостійних адміністративних судів [Мельник І. Етапи становлення адміністративного судочинства в Україні / Мельник І. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.info-library.com.ua/books-text-10015.html.].

Протягом 1920-1950-х рр. розвиток адміністративної юстиції майже припинився. Лише в 1987 р. було прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій посадовців, якими завдано шкоди громадянам» [Морозов П. С. Реализация конституционного права судебного обжалования в досудебном производстве : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Морозов П. С. – М. : РГБ, 2005].

У незалежній Україні вирішення проблеми адміністративних судів гальмувалося аж до 1996 року – до прийняття Конституції, у якій було зазначено, що в Україні «відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди», чим юридично закріплювався інститут апеляції [Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.].

Верховна Рада України 6 липня 2005 року прийняла Кодекс адміністративного судочинства  України (далі по тексту – КАС України), в якому окреслила повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Вже з 1 вересня 2005 року Вищий адміністративний суд України почав розгляд перших адміністративних справ [Історія розвитку адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //www.vasu.gov.ua/history].

Дослідження історії оскарження рішень в апеляційному порядку в Україні дає можливість виділити такі етапи розвитку апеляційного провадження [Глуховеря М. М. Апеляційне провадження в системі проваджень адміністративного судового процесу / М. М. Глуховеря // Форум права. – 2013. – № 3. – С. 114-118].

Перший етап – виникнення апеляції у Київській Русі. В цей період апеляція розглядається як можливість оскарження рішень відповідних державних органів та посадових осіб, до компетенції яких належав розгляд цивільних справ. Функції апеляційної інстанції виконували не суди, а посадові особи, уповноважені на те монархом (князем). Апеляція при цьому розглядалась як єдина форма перегляду.

Другий етап характеризується можливістю оскарження судових актів у порядку апеляції, яка також була єдиним способом перегляду судового рішення. Уявляється, що виникнення другого етапу можна датувати з часу початку дії Статуту Великого князівства Литовського 1566 р., а кінцевою датою другого етапу є введення у 1864 р. в дію Статуту цивільного судочинства Російської імперії.

Третій етап почався у 1864 р. закріпленням апеляційного провадження з цивільних справ у Статуті цивільного судочинства Російської імперії і закінчився в 1917 р. скасуванням радянською владою апеляційного оскарження. Цеп етап характеризується вдалою спробою закріплення апеляційного оскарження судових рішень струнким процесуальним порядком, з урахуванням інстанційності судової системи, з основними сучасними демократичними ознаками апеляційного провадження, з нормативним закріпленням повноважень суду апеляційної інстанції.

Четвертий етап почався 30 грудня 1917 р. прийняттям Центральною Радою спеціального Закону «Про судові палати та апеляційні суди». В той період на території України тимчасово зберігали дію закони Російської імперії. Закінчився четвертий етап встановленням у 1920 р. радянської влади на території всієї України і початком дії в повному обсязі законів і декретів радянської влади, які ліквідували апеляційне оскарження.

П’ятий етап можна назвати відновленням апеляційного оскарження. Він почався у 1992 році прийняттям Концепції судово-правової реформи, яка вперше закріпила як одну з демократичних засад судочинства перегляд судових рішень, в апеляційному порядку. Однак ця Концепція нормативним актом не була, а проголошувалася як документ, який був обов’язковим орієнтиром для законодавця.

Отже, як вбачається, до моменту прийняття КАС України апеляційного провадження в адміністративному судочинстві України не існувало, на відміну від кримінального та цивільного процесів, де цей інститут є дуже розвинутим і має широку історію розвитку та становлення [Глуховеря М. М. Апеляційне провадження в системі проваджень адміністративного судового процесу / М. М. Глуховеря // Форум права. – 2013. – № 3. – С. 114-118].

Наприклад, В. І. Сліпченко вважає, що «апеляція виникла як форма народного контролю громадян Риму над посадовими особами суду, а не з вимог перегляду справи, що висувала сторона процесу. Отже, утворена процедура оскарження саме дій судді (чи посадової особи, наділеної відповідними владними повноваженнями), можливість звинувачення у несправедливості їх вчинення привернула до себе увагу вільних громадян Риму та набула форми народного контролю за діями посадових осіб під час здійснення правосуддя. З подальшим розвитком права утворилася нова функція, що полягала в оскарженні рішення як такого незадоволеною стороною процесу» [148.  Сліпченко В. І. Апеляційне провадження в системі кримінально-процесуальних стадій : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сліпченко Володимир Іванович. – Запоріжжя, 2007. – 217с., с. 12-13].  

Заслуговують на увагу висновки В. І. Сліпченка, що «найбільший розвиток апеляційне провадження отримало в період з 1864 р. до 1917 р. Предметом перевірки судових рішень були як питання факту, так і питання права, перевірка рішення відбувалась у присутності сторін, останнім надавалося право обґрунтовувати свою позицію додатковими доказами та викликом нових свідків, рішення апеляційної інстанції було остаточним й одразу набирало законної сили» [Історія розвитку адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //www.vasu.gov.ua/history, с. 44].  

Як зазначає К. В. Гусаров, «апеляційне провадження за Статутом цивільного судочинства 1864 року уявляло собою нове судочинство з перегляду справи після винесення рішення судом першої інстанції, оскільки перевірялась не лише правова, але й матеріальна правильність оскаржуваного рішення».  [46.     Гусаров К. В. Інстанційний перегляд судових рішень у цивільному процесі : дис. … докт. юрид. наук : 12.00.03 / Гусаров Костянтин Володимирович. – Харків, 2011. – 431 с.].

Наприкінці XIX – початку XX ст. було підготовлено проект нової редакції Статуту цивільного судочинства, який передбачав ряд змін. Зокрема, щодо апеляційного провадження укладачі проекту зазначали: „…питання про користь апеляційного оскарження і про необхідність збереження його в нашому цивільному процесі на майбутнє ніколи не викликало у нас ніяких сумнівів, і вищезгаданий принцип розгляду цивільних справ у двох інстанціях є надто загальновизнаним як у сучасній юридичній літературі, так і в сучасному законодавстві, щоб надавалася ще необхідність у його подальшій обґрунтованості та захисті”. Інститут апеляції передбачалося зберегти в повній його недоторканності та внести зміни лише в деякі окремі норми [46.     Гусаров К. В. Інстанційний перегляд судових рішень у цивільному процесі : дис. … докт. юрид. наук : 12.00.03 / Гусаров Костянтин Володимирович. – Харків, 2011. – 431 с., с. 98].

Як уже зазначалося, юридичне закріплення інститут апеляції отримав у 1996 році з прийняттям Конституції України.

Апеляційні адміністративні суди в Україні було утворено Указом Президента України № 1417 від 16.11.2004 «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі» [Указ Президента України № 1417 від 16.11.2004 «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua], яким передбачено створення сімох місцевих та апеляційних адміністративних судів з 1 січня 2005 р., а з 1 березня 2009 р. ще двох – Вінницького та Житомирського.

Судами апеляційної інстанції в адміністративних справах є сім апеляційних адміністративних судів: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський, Харківський. В їхньому найменуванні використовується назва міста, де ці суди знаходяться. [Науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України / О. М. Пасенюк (кер. авт. кол.), О. Н. Панченко, В. Б. Авер’янов [та ін.]; за заг. ред. О. М. Пасенюка. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 704 с.].

Межі територіальної юрисдикції апеляційних адміністративних судів було визначено Указом Президента України "Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів" від 16 листопада 2004 року:

1) Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області;

2) Донецький апеляційний адміністративний суд – Донецька, Луганська області;

3) Київський апеляційний адміністративний суд – Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ;

4) Львівський апеляційний адміністративний суд – Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області;

5) Одеський апеляційний адміністративний суд – Миколаївська, Одеська, Херсонська області;

6) Севастопольський апеляційний адміністративний суд – Автономна Республіка Крим, місто Севастополь;

7) Харківський апеляційний адміністративний суд – Полтавська, Сумська, Харківська області [Науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України / О. М. Пасенюк (кер. авт. кол.), О. Н. Панченко, В. Б. Авер’янов [та ін.]; за заг. ред. О. М. Пасенюка. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 704 с.].

Однак 29 грудня 2017 року Президентом України була змінена система апеляційних адміністративних судів у зв’язку  з вимогою Закону України «Про судоустрій  і статус суддів» щодо  утворення апеляційних округів. 

Згідно Указу Президента «Про ліквідацію апеляційних адміністративних судів та утворення апеляційних адміністративних судів в апеляційних округах» замість ліквідованих 9 апеляційнийх адміністративних судів утворено:

1) Перший апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Донецьку та Луганську області, з місцезнаходженням у містах Донецьку та Краматорську Донецької області;

2) Другий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Полтавську, Сумську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові;

3) Третій апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, з місцезнаходженням у місті Дніпрі;

4) Четвертий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, з місцезнаходженням у місті Севастополі;

5) П'ятий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Миколаївську, Одеську та Херсонську області, з місцезнаходженням у місті Одесі;

6) Шостий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську, Черкаську, Чернігівську області та місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві;

7) Сьомий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Житомирську, Хмельницьку та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Вінниці;

8) Восьмий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську та Тернопільську області, з місцезнаходженням у місті Львові [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.president.gov.ua/documents/4552017-23394].

    Що стосується повноважень апеляційних судів, то в Концепції вказано, що особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права [Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів : Указ Президента України № 306 від 10 травня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/361/2006.].

Систему судових інстанцій потрібно організувати виходячи з необхідності забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди – першої інстанції, апеляційні суди – апеляційної інстанції, вищі суди – касаційної інстанції, Верховний Суд України – касаційної інстанції у виняткових випадках [Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів : Указ Президента України № 306 від 10 травня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/361/2006.].

Головним етапом подальшої судової реформи взагалі й становлення апеляційної інстанції адміністративних судів став конституційний Закон №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який Верховна Рада прийняла 2 червня 2016 року.

У грудні 2016 року було прийнято Закон України «Про Вищу Раду Правосуддя» № 1798-VIII, що запровадив новий статус ВРП, як єдиного органу з розгляду всіх питань, пов'язаних із призначенням, звільненням суддів та застосуванням до всіх суддів дисциплінарної відповідальності.

13 липня 2017 року було прийнято Закон «Про Конституційний Суд України» № 2136-VIII, яким було відновлено зв'язок Конституційного Суду з іншими судами в Україні, оскільки новим інститутом «конституційної скарги» встановлено право переглядати рішення, що набрали чинності, якщо вони ґрунтуються на застосуванні законів, які суперечать Конституції України.

Вирішальним на даний час нормативно-правовим актом з досліджуваного питання став законопроект «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 6232. Цим законом викладено в новій редакції зокрема й КАС України.

Основними новаціями процесуального законодавства слід назвати:

розширюються можливості вибору способу захисту порушеного права на стадії звернення до суду: позивач може звернутись з будь-якими вимогами, які не повинні суперечити законам чи порушувати права інших осіб; право суду за заявою позивача запропонувати інший спосіб захисту ніж той, який зазначений в позовній заяві;

    спрямування на більшу змагальність судового процесу: можливість замовлення висновків експерта до судового розгляду;

    диспозитивність судового процесу: можливість розгляду справи за правилами спрощеного провадження чи загальними правилами (по аналогії із судочинством Великої Британії);

    запроваджується принцип пропорційності судового процесу: прийняті судові рішення повинні бути збалансованими, виходячи з інтересів учасників справи;

    встановлюються нові правила визначення юрисдикції та підсудності справ: ключовою ознакою стає предмет спору, а не суб’єкт; запровадження інституту "похідних вимог";

    розширення засобів доказування: закріплення електронних доказів; включення показань свідків до доказів у господарському процесі;

    адвокатська монополія: необов’язкова участь адвоката у справах, що розглядаються в спрощеному провадженні (хоча, на думку Короленка, на перших етапах формування судової практики скоріш за все необхідність залучення адвоката буде обов’язковою у всіх формах проваджень);

    закріплення в кодексах розумних строків розгляду справ, які, на думку Короленка, є реальними;

    запровадження так званого електронного суду: суди апеляційної та касаційної інстанції розглядатимуть справи на основі документів, які в електронній формі будуть знаходитись у відповідному реєстрі.

Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrainepravo.com/scientific-thought/legal_analyst/96-novel-protsesualnogo-zakonodavstva-chi-nabudut-kilkisni-zmini-yakisnikh-oznak]

Щодо змін в апеляційному провадженні варто візначити про такі:

апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення (раніше було 10 днів). Тобто, збільшується термін вступу рішення у законну силу;

 збільшення ставки судового збору за подання апеляційної скарги з 110% до 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позову;

можливість сплачувати судовий збір з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу;

можливість подавати процесуальні документи до суду в електронній формі, з використанням електронного цифрового підпису;

створення Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Фізичні та юридичні особи, державні та інші органи мають право на повний доступ до судових рішень в Реєстрі, ухвалених у справах, у яких вони брали участь як учасники справи (раніше існував обмежений доступ, тобто інформація з персональними даними була закрита). Для осіб, які не брали участь у справі, ця інформація буде закрита.

Тобто, як бачимо, окрім того що до КАС України додано низку  прогресивних новацій, всі процесуальні кодекси отримали ще певну уніфікацію в регулюванні подібних процесуальних питань, не залежно від виду судочинства. Таким чином, законодавець прагнув досягти єдності судового процесу,  про яку ще писав В.Рязановський на поч.  ХХ століття.

Прочитано 8 раз

Вход на сайт

Запишитесь на консультацию

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

×