Вход/Регистрация

Юридические услуги. Дипломні, дисертації з права

Viber 095-573-20-30
Telegram 096-545-40-33, [email protected]


Среда, 13 Март 2013 17:58

Общественный договор

Оцените материал
(1 Голосовать)

Общественный договор (социальный контракт) — социально-экономическая теория, объясняющая происхождение гражданского общества, государства, права как результат соглашения между людьми.

Понятие общественного договора подразумевает, что люди частично откажутся от суверенитета и передадут его правительству или другой власти, чтобы получить или поддержать общественный строй через господство права. Общественный договор означает соглашение управляемыми на наборе правил, по которым ими управляют.

Теория общественного договора сформировала главный принцип в важной исторической идее, что легитимный государственный орган должен быть получен из согласия управляемых. Исходное положение для большинства этих теорий — эвристическое исследование условий человеческого существования, отсутствующих в любом организованном общественном строе, которые обычно называют «естественным состоянием». В этих условиях действия человека связаны только с его личной властью, ограниченной совестью, и без противодействия. Из этого общепринятого исходного положения различные сторонники теории общественного договора по-разному пытаются объяснить, почему в разумном личном интересе человека добровольно отказаться от свободы, которой каждый обладает в естественном состоянии, чтобы получить преимущества политического порядка.

Томас Гоббс (1651), Джон Локк (1689) и Жан-Жак Руссо (1762) являются самыми известными философами теории общественного договора. Однако, они сделали очень отличающиеся выводы из этого исходного положения. Гоббс защитил авторитарную монархию, Локк защитил либеральную монархию, в то время как Руссо защитил либеральный республиканизм. Их работа обеспечила теоретическую основу конституционной монархии, либеральной демократии и республиканизма. Общественный договор использовался в Декларации Независимости как символ соблюдения Демократии, и позже был возрождён мыслителями, такими как Джон Роулз.

Общий взгляд

Согласно Томасу Гоббсу, человеческая жизнь была бы «опасной, жестокой и короткой» без политической власти. Без неё мы жили бы в естественном состоянии, где у каждого есть неограниченные естественные свободы, включая «право на все» и, соответственно, свободу вредить всем, кто угрожает нашей собственной жизни; была бы бесконечная «война всех против всех» (Bellum omnium contra omnes). Чтобы избежать этого, свободные люди устанавливают политическое общество, то есть гражданское общество через общественный договор, в котором каждый получает выгоду от гражданских прав взамен подчинению гражданскому кодексу или политической власти.

Нарушение общественного договора

Общественный договор и полученные при этом гражданские права, не являются ни «естественными правами», ни фиксируются навсегда. Скорее сам договор это способ достижения результата — пользы для всех — и (согласно некоторым философам, таким как Локк или Руссо) который будет законным до той ступени, пока находит общий интерес («общее желание» у Руссо). Поэтому, когда в договоре обнаруживаются недостатки, он повторно обсуждается для изменения положений, используя такие средства, как выборы или законодательный орган. Локк доказал, что существует право на восстание в случае договора, приводящего к диктатуре.

Когда кто-то захочет нарушить гражданские права, исходящие из обязательств общественного договора, например, совершая преступления или отказываясь от своих прав, то остальная часть общества защитит себя от действий таких лиц. Быть членом общества означает взять на себя ответственность за соблюдение правил, наряду с угрозой наказания за нарушение их. Таким образом, общество работает «взаимным принуждением, взаимно договоренным» (Хардин, 1968).

Предыстория

Классическая мысль

Многие утверждают, что диалог Критон, написанный Платоном, отображает греческую версию теории общественного договора. В этом диалоге Сократ отказывается предпринимать побег из тюрьмы для спасения жизни. Он утверждает, что с тех пор, как он охотно остался в Афинах на всю свою жизнь, когда имел возможность найти другое место, он принял общественный договор, то есть бремя местных законов, и что он не может нарушить эти законы даже тогда, когда они противоречат его личным интересам.

Эпоха возрождения

Квентин Скиннер утверждал, что несколько важных современных нововведений в теории общественного договора были обнаружены в письмах французских кальвинистов и гугенотов, работа которых поспособствовала писателям из Исторических Нидерландов, возражавших против подчинения страны Испании, а позже католикам Англии. Как раннего теоретика общественного договора среди них можно рассматривать Франсиско Суареса (1548—1617) из Саламанкской школы, использовавшего концепт естественного права в споре с “божественным правомабсолютной монархии. Все эти группы теоретиков пытались ясно сформулировать понятие народного суверенитета, устанавливаемого посредством социального соглашения или договора. Аргументы об основах управления начинались с предположений о «естественном состоянии», когда все люди по своей природе свободны от подчинения любому правительству. С другой стороны, эти аргументы опирались на корпоративные теории, найденные в Римском праве, согласно которому «populus» (лат. — народ) может существовать в качестве отдельной правовой организации. В аргументах отмечалось, что группа людей может объединяться в правительство, поскольку у этой группы есть возможность осуществлять единое желание и принимать решения единогласно в отсутствие верховной власти. Это понятие было отклонено Гоббсом и более поздними теоретиками общественного договора.

Философы

Гуго Гроций

В начале 17-ого столетия Гроций (1583—1645) ввёл современную идею естественных прав людей. Гроций утверждал, что каждый человек имеет естественные права, включая самосохранение, и использовал эту идею как основу для морального консенсуса перед лицом религиозного разнообразия и для повышения естествознания. Он стремился найти простое основание морального начала общества, своего рода естественное право, которое все могли бы потенциально принять. Он зашёл так далеко, что говорил, что если даже признать то, что нельзя признать без крайней греховности, что нет никакого Бога, то эти законы оставались бы в силе. Идею считали разжигающей рознь, так как она предполагала, что власть в конечном итоге может вернуться к людям, пытающимся уберечь себя, если созданное ими политическое общество утратит цель, для которой оно изначально создавалось. Другими словами, народ, то есть отдельные люди, являются независимыми. Гроций говорил, что люди sui juris (лат. — от своего имени) — в своей собственной власти. Люди имеют права такие же, как и право человека на жизнь, но существует ограничение этих прав из-за возможности для всех принять факт — все должны признать, что каждый человек наделён правом попытаться уберечь себя, и не должен пытаться причинить вред другим, а также обязан пресекать любое возникающее нарушение чьих-либо прав.

Томас Гоббс. Левиафан (1651)

Первым философом, ясно сформулировавшим подробную теорию общественного договора, был Томас Гоббс (1588—1679). Согласно Гоббсу, жизнь людей в «естественном состоянии» была «одинокой, бедной, неприятной, жестокой и короткой». Это было состояние, где личный интерес, отсутствие прав и соглашений препятствовали развитию общества. Жизнь была «анархичной» — без управления и суверенности. Люди в «естественном состоянии» были аполитичны и асоциальны. Такое естественное состояние имеет следствием появление общественного договора.

Общественный договор был «событием», когда люди объединялись и отказывались от своих естественных прав так, чтобы другие смогли отказаться также и от своих (например, лицо А отказывается от права убить лицо Б, если лицо Б делает то же самое). Это привело к созданию общества, и в дальнейшем, государства или суверенного образования, которое должно было защищать возникшие новые права, регулирующие социальное взаимодействие. Таким образом, общество больше не находилось в состоянии анархии.

Государства, возникшие не на основах общественного договора, были анархичными. Так же, как каждый человек в естественном состоянии был сам себе хозяин и, таким образом, направлялся личным интересом в отсутствие законов, так и государства действовали в собственных интересах и враждовали друг с другом. Все государства находились в конфликте, потому что не было никакого суверена свыше (то есть более влиятельного), способного к установлению законов общественного договора среди государств. В действительности, работы Гоббса послужили основой для теорий реализма международных отношений, выдвинутых Эдуардом Харлетом Карром и Гансом Моргентау.

Джон Локк. Два трактата о правлении (1689)

Отличие концепций общественного договора Джона Локка и Гоббса состоит в нескольких положениях, но главная идея, что люди в естественном состоянии с готовностью объединяются для формирования государства, сохранилась. В отличие от Гоббса, Локк считал, что человек в естественном состоянии морально менее ограничен в своих действиях, но признавал, что люди жили бы в страхе друг перед другом. Локк полагал, что частные лица согласились бы сформировать государство, обеспечивающее «нейтральное судейство», которое бы защищало права на жизнь, на свободу и на собственность тех, кто бы жил в пределах этого государства. В то время как Гоббс приводил доводы в пользу почти абсолютной власти, Локк утверждал в своём Втором трактате о правлении, что законы могут быть законными, только если они направлены на достижение общего блага. Локк также полагал, что люди будут действовать справедливо только в группах, и что у всех людей есть естественные права.

Жан-Жак Руссо (1762)

В своём влиятельном трактате «Об общественном договоре», Жан-Жак Руссо (1712—1778) изложил другую версию теории общественного договора, основанную на народном суверенитете. Хотя Руссо писал, что, возможно, в то время британцы были самые свободные люди на земле, однако он не одобрял их представительного правительства. Руссо полагал, что свобода была возможна только там, где было прямое правление народа в законодательстве, где народный суверенитет был неделим и неотделим. Граждане должны по крайней мере в некоторых обстоятельствах быть в состоянии вместе избирать основные нормы, по которым они будут жить, и быть в состоянии пересмотреть эти нормы позже, если они захотят это сделать — то, что британский народ в целом не мог делать.

Поль Анри Гольбах

Александр Николаевич Радищев

Сопоставление трёх основных теорий Общественного договора

 
Когда нет государства:
естественное состояние людей
Ради чего был заключён
общественный договор
Что дал институт
государства народу
Томас Гоббс
(Левиафан)
война всех против всех
безопасность
защита жизни каждого.
Джон Локк
(Второй трактат о
гражданском правлении
)
у каждого есть
естественные права
(свобода и частная собственность)
свобода
свобода и
частная собственность
Жан-Жак Руссо
(Об общественном договоре)
каждый поступает в соответствии
со своими личными интересами
безопасность и демократия
общественная польза

Критика общественного договора

Многие выступают против либертарианской идеи о том, что налогообложение — одна из форм агрессии на основании общественного договора. В частности, сторонники большинства теорий общественного договора воспринимают налоги как финансовую сделку с партнёром, а налоговых чиновников правительства как субъектов (неявных) договора с членами общества с целью разрешения общих трудностей. Тем не менее, Герберт Спенсер утверждает: «Если каждый человек волен делать то, что желает, не нарушая при этом равную свободу любого другого человека, то он волен отказаться от связи с государством — отказаться от предлагаемых им услуг защиты и бойкотировать выплаты на их обеспечение. Само собой разумеется, что подобным поведением он ни в коей мере не ущемляет свободу других людей, его позиция пассивна, а оставаясь пассивным — он не может стать агрессором. Не менее очевидно, что он не может быть принужден к дальнейшей поддержке одной из политических корпораций без нарушения нравственного закона; ибо гражданство предполагает уплату налогов, а забирать имущество человека против его воли, является нарушением его прав»[1]. Некоторые сторонники теории общественного договора утверждают, что человек обязан придерживаться этого самого «общественного договора», оставаясь в пределах государства. Опровержения этой точки зрения часто основываются на том, есть ли реальный выбор с возможностью «выйти из игры». Одним из возможных препятствий может быть то, что покинуть страну может быть трудным и требующим жертв делом, особенно в случае контролируемых государством границ (посредством пограничников с собаками и колючей проволоки). Другой взгляд на этот вопрос заключается в том, что договор — это нечто, принимаемое добровольно. А законы государства, по определению, обязательны к выполнению всеми гражданами в принудительном порядке. Подобное состояние, с этой точки зрения, можно сравнить с мафией — люди якобы добровольно платят ей за «крышу», но де-факто они это делают по принуждению. Другие либертарии отмечают, что поскольку все территории на планете находятся под юрисдикцией того или иного государства, то человек не может покинуть одно государство, не приняв правил другого, и, следовательно, покинуть зону действия общественного договора возможно разве что если вы решите жить в океане. Сторонники теории общественного договора, с другой стороны, утверждают, что выбор одного из многих контрактов, приемлемый с либертарной точки зрения, практически трудно осуществим. Например, если частная корпорация, контролирующая водоснабжение в регионе (см. «Монополия»), и недовольные ей жители района не смогут прийти к соглашению по созданию нового участника на этом рынке, то отмена контракта с корпорацией будет означать, фактически, что человеку придётся уехать из этого региона. Таким образом, утверждают критики, контракт с монопольной водной корпорацией очень похож на общественный договор.

Вдохновляясь такими соображениями, некоторые минархисты предлагают устанавливать общественный договор (и налоги) только на местном или региональном уровне, чем меньше, тем лучше, поскольку, например, покидание района менее обременительно и гораздо лучше в плане сохранения свободы выбора, чем эмиграция из страны. Такая система также вносит элемент конкуренции между различными налогами, к которым монополистическое центральное правительство не имеет отношения. С другой стороны, эта система также затрудняет проведение каких-либо крупных общественных проектов, так как для подобного необходимо явное соглашение между различными региональными органами власти. Дополнительной проблемой будет и ограничение осуществления крупномасштабных общественных проектов лишь теми, что имеют широкую поддержку, возможно, консолидированную через одну из надгосударственных организаций (ООН, Евросоюз, НАФТА, НАТО). Кроме того, в отсутствие централизованного управления налогообложением эта система также позволяет создание «налоговых убежищ»: если в определённом регионе нет или почти нет местных налогов, многие богатые люди из соседних регионов могут переезжать туда, тем самым лишая налоговых поступлений регионы их прежнего местожительства, где это богатство было обретено. Хорошо это или плохо — каждый решает сам, в зависимости от своих политических взглядов.

Конечно, существование общественного договора, равно как и существование принципа ненападения, само по себе предмет спора между сторонниками разных политических идеологий и взглядов. Многие либертарии утверждают, что договор не может существовать без сознательного и добровольного согласия всех участников. Известным сторонником этой точки зрения был американский анархист-индивидуалист Лисандр Спунер, основывая принцип ненападения на естественном праве. Спунер считал, что факт угрозы применения насилия со стороны правительства в отношении тех, кто не платит налоги, делает нелегитимным любой общественный договор — так как законные договоры могут быть сделаны только в отсутствие принуждения (то есть они должны быть добровольными).

Другие утверждают, что общественный договор действительно может существовать, но это именно что негласный договор между людьми — придерживаться принципа ненападения; из их аргументации следует, что налогообложение, таким образом, очевидно нарушает общественный договор. Например, анархист Пьер-Жозеф Прудон считал, что вместо договора между человеком и правительством «общественный договор представляет собой соглашение человека с человеком; соглашение, которое должно привести то, что мы называем обществом», к «отречению от любых претензий к управлению окружающими».


Суспільний договір (соціальний контракт) - соціально-економічна теорія, що пояснює походження громадянського суспільства, держави, права як результат угоди між людьми.

Поняття суспільного договору передбачає, що люди частково відмовляться від суверенітету і передадуть його уряду або іншої влади, щоб отримати або підтримати суспільний лад через панування права. Суспільний договір означає угоду керованими на наборі правил, за якими ними керують.

Теорія суспільного договору сформувала головний принцип у важливій історичній ідеї, що легітимний державний орган повинен бути отриманий із згоди керованих. Початкове положення для більшості цих теорій - евристичне дослідження умов людського існування, відсутніх в якому організованому суспільному ладі, які зазвичай називають «природним станом». У цих умовах дії людини пов'язані тільки з його особистою владою, обмеженої совістю, і без протидії. З цього загальноприйнятого вихідного положення різні прихильники теорії суспільного договору по-різному намагаються пояснити, чому в розумному особистому інтересі людини добровільно відмовитися від свободи, якої кожен володіє в природному стані, щоб отримати переваги політичного порядку.

Томас Гоббс (1651), Джон Локк (1689) і Жан-Жак Руссо (1762) є найвідомішими філософами теорії суспільного договору. Однак, вони зробили дуже відрізняються висновки з цього вихідного положення. Гоббс захистив авторитарну монархію, Локк захистив ліберальну монархію, в той час як Руссо захистив ліберальний республіканізм. Їх робота забезпечила теоретичну основу конституційної монархії, ліберальної демократії та республіканізму. Суспільний договір використовувався в Декларації Незалежності як символ дотримання Демократії, і пізніше був відроджений мислителями, такими як Джон Роулз.
Загальний погляд

Згідно Томасу Гоббсу, людське життя було б «небезпечною, жорстокою і короткою» без політичної влади. Без неї ми жили б в природному стані, де у кожного є необмежені природні свободи, включаючи «право на все» і, відповідно, свободу шкодити всім, хто загрожує нашому власному житті; була б нескінченна «війна всіх проти всіх» (Bellum omnium contra omnes). Щоб уникнути цього, вільні люди встановлюють політичне суспільство, тобто громадянське суспільство через суспільний договір, в якому кожен отримує вигоду від цивільних прав взамен підпорядкування цивільному кодексу або політичної влади.
Порушення суспільного договору

Суспільний договір і отримані при цьому цивільні права, не є ані «природними правами», ні фіксуються назавжди. Швидше сам договір це спосіб досягнення результату - користі для всіх - і (згідно деяким філософам, таким як Локк або Руссо) який буде законним до того ступеня, поки знаходить спільний інтерес («спільне бажання» у Руссо). Тому, коли в договорі виявляються недоліки, він повторно обговорюється для зміни положень, використовуючи такі засоби, як вибори або законодавчий орган. Локк довів, що існує право на повстання у випадку договору, що приводить до диктатури.

Коли хтось захоче порушити цивільні права, витікаючі із зобов'язань суспільного договору, наприклад, скоюючи злочини або відмовляючись від своїх прав, то інша частина суспільства захистить себе від дій таких осіб. Бути членом суспільства означає взяти на себе відповідальність за дотримання правил, поряд з загрозою покарання за порушення їх. Таким чином, товариство працює «взаємним примусом, взаємною домовленістю» (Хардін, 1968).
Передісторія
Класична думка

Багато хто стверджує, що діалог Критон, написаний Платоном, відображає грецьку версію теорії суспільного договору. У цьому діалозі Сократ відмовляється вживати втечу з в'язниці для порятунку життя. Він стверджує, що з тих пір, як він охоче залишився в Афінах на все своє життя, коли мав можливість знайти інше місце, він прийняв суспільний договір, тобто тягар місцевих законів, і що він не може порушити ці закони навіть тоді, коли вони суперечать його особистим інтересам.

Епоха відродження

Квентін Скіннер стверджував, що декілька важливих сучасних нововведень в теорії суспільного договору були виявлені в листах французьких кальвіністів і гугенотів, робота яких посприяла письменникам з Історичних Нідерландів, що заперечували проти підпорядкування країни Іспанії, а пізніше католикам Англії. Як раннього теоретика суспільного договору серед них можна розглядати Франсіско Суарес (1548-1617) з Саламанкський школи, який використав концепт природного права в суперечці з "божественним правом" абсолютної монархії. Всі ці групи теоретиків намагалися ясно сформулювати поняття народного суверенітету, встановлюваного за допомогою соціальної угоди або договору. Аргументи про основи управління починалися з припущень про «природному стані», коли всі люди по своїй природі вільні від підпорядкування будь-якому уряду. З іншого боку, ці аргументи спиралися на корпоративні теорії, знайдені в Римському праві, згідно з яким «populus» (лат. - народ) може існувати в якості окремої правової організації. В аргументах зазначалося, що група людей може об'єднуватися в уряд, оскільки у цієї групи є можливість здійснювати єдине бажання і приймати рішення одноголосно в відсутність верховної влади. Це поняття було відхилено Гоббсом і більш пізніми теоретиками суспільного договору.
Філософи
Гуго Гроцій

На початку 17-ого сторіччя Гроцій (1583-1645) ввів сучасну ідею природних прав людей. Гроцій стверджував, що кожна людина має природні права, включаючи самозбереження, і використовував цю ідею як основу для морального консенсусу перед обличчям релігійної різноманітності і для підвищення природознавства. Він намагався знайти просте підставу морального початку суспільства, свого роду природне право, яке все могли б потенційно прийняти. Він зайшов так далеко, що говорив, що якщо навіть визнати те, що не можна визнати без крайньої гріховності, що немає ніякого Бога, то ці закони залишалися б у силі. Ідею вважали розпалює ворожнечу, так як вона припускала, що влада в кінцевому підсумку може повернутися до людей, які намагаються вберегти себе, якщо створене ними політичне суспільство втратить мету, для якої воно створювалося. Іншими словами, народ, тобто окремі люди, є незалежними. Гроцій говорив, що люди sui juris (лат. - від свого імені) - у своїй власній владі. Люди мають права такі ж, як і право людини на життя, але існує обмеження цих прав через можливість для всіх прийняти факт - всі повинні визнати, що кожна людина наділена правом спробувати уберегти себе, і не повинен намагатися заподіяти шкоду іншим, а також зобов'язаний припиняти будь-яке виникаюче порушення чиїхось прав.
Томас Гоббс. Левіафан (1651)

Першим філософом, ясно сформулював докладну теорію суспільного договору, був Томас Гоббс (1588-1679). Згідно з Гоббсом, життя людей в «природному стані» була «самотньою, бідній, неприємною, жорстокою і короткою». Це був стан, де особистий інтерес, відсутність прав і угод перешкоджали розвитку суспільства. Життя було «анархічною» - без управління і суверенності. Люди в «природному стані» були аполітичні і асоціальні. Таке природний стан має наслідком появу суспільного договору.

Суспільний договір був «подією», коли люди об'єднувалися і відмовлялися від своїх природних прав так, щоб інші змогли відмовитися також і від своїх (наприклад, особа А відмовляється від права вбити особа Б, якщо особа Б робить те ж саме). Це призвело до створення суспільства, і надалі, держави або суверенного утворення, яке повинно було захищати виникли нові права, що регулюють соціальну взаємодію. Таким чином, суспільство більше не знаходилося в стані анархії.

Держави, що виникли не на засадах суспільного договору, були анархічний. Так само, як кожна людина в природному стані був сам собі господар і, таким чином, прямував особистим інтересом у відсутність законів, так і держави діяли у власних інтересах та ворогували один з одним. Всі держави перебували в конфлікті, тому що не було ніякого суверена понад (тобто більш впливового), здатного до встановлення законів суспільного договору серед держав. В дійсності, роботи Гоббса послужили основою для теорій реалізму міжнародних відносин, висунутих Едуардом Харлетом Карром і Гансом Моргентау.
Джон Локк. Два трактати про правління (1689)

Відмінність концепцій суспільного договору Джона Локка та Гоббса полягає в декількох положеннях, але головна ідея, що люди в природному стані з готовністю об'єднуються для формування держави, збереглася. На відміну від Гоббса, Локк вважав, що людина в природному стані морально менш обмежений у своїх діях, але визнавав, що люди жили б в страху один перед одним. Локк вважав, що приватні особи погодилися б сформувати державу, забезпечує «нейтральне суддівство», яке б захищало права на життя, на свободу і на власність тих, хто б жив в межах цієї держави. У той час як Гоббс наводив докази на користь майже абсолютної влади, Локк стверджував у своєму Другому трактаті про правління, що закони можуть бути законними, тільки якщо вони спрямовані на досягнення загального блага. Локк також вважав, що люди будуть діяти справедливо тільки в групах, і що у всіх людей є природні права.
Жан-Жак Руссо (1762)

У своєму впливовому трактаті «Про суспільний договір», Жан-Жак Руссо (1712-1778) виклав іншу версію теорії суспільного договору, засновану на народному суверенітеті. Хоча Руссо писав, що, можливо, в той час британці були самі вільні люди на землі, проте він не схвалював їх представницького уряду. Руссо вважав, що свобода була можлива тільки там, де було пряме правління народу в законодавстві, де народний суверенітет був неподільний і невіддільний. Громадяни повинні принаймні в деяких обставин бути в змозі разом обирати основні норми, за якими вони будуть жити, і бути в змозі переглянути ці норми пізніше, якщо вони захочуть це зробити - те, що британський народ в цілому не міг робити.
Поль Анрі Гольбах
Planned section.svg
Цей підрозділ ще не написаний.
Згідно з задумом одного з учасників Вікіпедії, на цьому місці повинен розташовуватися спеціальний підрозділ.
Ви можете допомогти проекту, написавши цей підрозділ.

Олександр Миколайович Радищев
Planned section.svg
Цей підрозділ ще не написаний.
Згідно з задумом одного з учасників Вікіпедії, на цьому місці повинен розташовуватися спеціальний підрозділ.
Ви можете допомогти проекту, написавши цей підрозділ.

Критика суспільного договору

Багато виступають проти Лібертаріанської ідеї про те, що оподаткування - одна з форм агресії на підставі суспільного договору. Зокрема, прихильники більшості теорій суспільного договору сприймають податки як фінансову угоду з партнером, а податкових чиновників уряду як суб'єктів (неявних) договору з членами суспільства з метою вирішення загальних труднощів. Тим не менш, Герберт Спенсер стверджує: «Якщо кожна людина вільна робити те, що бажає, не порушуючи при цьому рівну свободу будь-якого іншого людини, то він вольний відмовитися від зв'язку з державою - відмовитися від пропонованих їм послуг захисту і бойкотувати виплати на їх забезпечення . Само собою зрозуміло, що подібною поведінкою він ні в якій мірі не обмежує свободу інших людей, його позиція пасивна, а залишаючись пасивним - він не може стати агресором. Не менш очевидно, що він не може бути примушений до подальшої підтримки однієї з політичних корпорацій без порушення морального закону; бо громадянство передбачає сплату податків, а забирати майно людини проти її волі, є порушенням його прав »[1]. Деякі прихильники теорії суспільного договору стверджують, що людина зобов'язана дотримуватися цього самого «суспільного договору», залишаючись у межах держави. Спростування цієї точки зору часто грунтуються на тому, чи є реальний вибір з можливістю «вийти з гри». Одним з можливих перешкод може бути те, що залишити країну може бути важким і вимагає жертв справою, особливо в разі контрольованих державою кордонів (за допомогою прикордонників з собаками і колючого дроту). Інший погляд на це питання полягає в тому, що договір - це щось, прийняте добровільно. А закони держави, за визначенням, є обов'язковими до виконання всіма громадянами в примусовому порядку. Подібний стан, з цієї точки зору, можна порівняти з мафією - люди нібито добровільно платять їй за «дах», але де-факто вони це роблять з примусу. Інші лібертаріі відзначають, що оскільки всі території на планеті перебувають під юрисдикцією тієї чи іншої держави, то людина не може покинути одну державу, не прийнявши правил іншого, і, отже, покинути зону дії суспільного договору можливе хіба що якщо ви вирішите жити в океані. Прихильники теорії суспільного договору, з іншого боку, стверджують, що вибір одного з багатьох контрактів, прийнятний з лібертарної точки зору, практично важко здійснимо. Наприклад, якщо приватна корпорація, яка контролює водопостачання в регіоні (див. «Монополія»), і незадоволені їй мешканці району не зможуть дійти згоди зі створення нового учасника на цьому ринку, то скасування контракту з корпорацією означатиме, фактично, що людині доведеться виїхати з цього регіону. Таким чином, стверджують критики, контракт з монопольною водної корпорацією дуже схожий на суспільний договір.

Надихаючись такими міркуваннями, деякі мінархісти пропонують встановлювати суспільний договір (і податки) тільки на місцевому або регіональному рівні, чим менше, тим краще, оскільки, наприклад, покидання району менш обтяжливо і набагато краще в плані збереження свободи вибору, ніж еміграція з країни. Така система також вносить елемент конкуренції між різними податками, до яких монополістичне центральний уряд не має відношення. З іншого боку, ця система також ускладнює проведення будь-яких великих суспільних проектів, так як для подібного необхідно явне угоду між різними регіональними органами влади. Додатковою проблемою буде і обмеження здійснення великомасштабних суспільних проектів лише тими, що мають широку підтримку, можливо, консолідовану через одну з наддержавних організацій (ООН, Євросоюз, НАФТА, НАТО). Крім того, у відсутність централізованого управління оподаткуванням ця система також дозволяє створення «податкових притулків»: якщо в певному регіоні немає або майже немає місцевих податків, багато багаті люди з сусідніх регіонів можуть переїжджати туди, тим самим позбавляючи податкових надходжень регіони їх колишнього місця проживання, де це багатство було здобуто. Добре це чи погано - кожен вирішує сам, залежно від своїх політичних поглядів.

Звичайно, існування суспільного договору, так само як і існування принципу ненападу, саме по собі предмет спору між прихильниками різних політичних ідеологій і поглядів. Багато лібертаріі стверджують, що договір не може існувати без свідомого і добровільної згоди всіх учасників. Відомим прихильником цієї точки зору був американський анархіст-індивідуаліст Лісандр Спунер, засновуючи принцип ненападу на природному праві. Спунер вважав, що факт погрози застосування насильства з боку уряду щодо тих, хто не платить податки, робить нелегітимним будь суспільний договір - так як законні договори можуть бути зроблені тільки в відсутність примусу (тобто вони повинні бути добровільними).

Інші стверджують, що суспільний договір дійсно може існувати, але це саме що негласний договір між людьми - дотримуватися принципу ненападу; із їх аргументації випливає, що оподаткування, таким чином, очевидно порушує суспільний договір.

Последнее изменение Среда, 13 Март 2013 18:04
Другие материалы в этой категории: По ту сторону шоу »

Вход на сайт

Запишитесь на консультацию

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

×