Вход/Регистрация

Юридические услуги. Представительство ваших интересов

Viber 096-545-40-33
Telegram 096-545-40-33, [email protected]


%AM, %11 %046 %2019 %00:%Март

Практика Євросуду з прав людини - мирне володіння майном - зволікання з розглядом справ - неефективність національних засобів

Оцените материал
(1 Голосовать)
Право на мирне володіння майном, Зволікання з розгядом справ - розгляд справ в продовж розумного строку. Вичерпання всіх заходів захисту на національному рівні. Заявник також стверджував, що він не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту щодо своїх скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу, як це вимагається статтею 13 Конвенції. Це положення передбачає:«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

АНАЛИЗ провел по трем критериям :

1. АНАЛІЗ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ ЩОДО ЗАТЯГУВАННЯ/ЗВОЛІКАННЯ З КРИМІНАЛЬНИМИ ПРОВАДЖЕННЯМИ (щодо кримінальних проваджень за заявами ПЛАЗМА) і ЩОДО РОЗУМНОСТІ СТРОКІВ також і в цивільному законодавстві (щодо господарських судів Чистих матеріалів, ПЛАЗМА) - за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості
судового  провадження

2. АНАЛІЗ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ ЩОДО ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА НА МИРНЕ ВОЛОДІННЯ МАЙНОМ - стаття 1 Першого протоколу

3. АНАЛІЗ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ ЩОДО ВИЧЕРПАННЯ ВСІХ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАХОДІВ - статтею 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту на національному рівні
Право на мирне володіння майном, Зволікання з розгядом справ - розгляд справ в продовж розумного строку. Вичерпання всіх заходів захисту на національному рівні. Заявник також стверджував, що він не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту щодо своїх скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу, як це вимагається статтею 13 Конвенції. Це положення передбачає:«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Поскольку одни и те же решения суда имеют не один, а два, а то и три исследуемых критерия, считаю неэфективным разделять исследовательскую часть по соответствующим каждому критерию разделам.

Также я решил не перерабатывать исследовательскую часть в текст, а подать его без форматирования. Я уверен это облегчит его восприятия, нежели если исследовательская часть будет изложена обычным деловым письмом.

Также я оставлял текст на том языке на котором его находил, поскольку вы владеете и английским, и русским и украинским языком.

Общий вівод по проделанной работе: анализированная практика ЕСПЧ для наших целей в целом позитивна. Хочу отметить следующие важніе детали:

1) при обращении в ЕСПЧ нужно подать материалы дела криминальных производств, в частности постановления о закрытии кримінального производства в делах против работников БЗП и ЧМ;

2) сроки затягивание государством криминального производства у нас намного меньше, чем в анализируемых решениях – от 5-13 лет и выше. Однако есть пара решений, где сроки аналогичные нашим

Обращаю ваше внимание, что поиск практики за указанными критериями можно производить до безконечности, так как каждое найденное решение ссылается еще на такие же аналогичные решения. Я нашел все, громкие и которые максимально подходят к нашей ситуации.

К тому же, то что некоторые прецеденты подтверждены несколькими решениями Евросуда в разное время показывает определенность и устойчивость практики.

Засада розумності строків (ст. 28 Кримінального процесуального кодесу України (КПК України)) випливає із завдання швидкого, повного та неупере-дженого розслідування і судового розгляду, закріпленого у ст. 2 КПК Украї-ни, і відповідає вимогам ч. 3 ст. 5, ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (КЗПЛ) та ч. 3 ст. 9, п. «с» ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Виходячи з положень зазначених міжнародно-правових документів, ч. 1 ст. 28 КПК України закріплює, що під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішен-ня повинні бути виконані або прийняті в розумні строки.

Критерії для визначення розумності строків в кримінальному провадженні встановлені зокрема такими рішеннями судів

РАДА ЄВРОПИ 
                  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ                           Р І Ш Е Н Н Я
                            25.03.1999
 
                         Рішення у справі 
                 "Пелісьє і Сассі проти Франції"

 

Пункт 1  статті  6  Конвенції ( 995_004 ) стосовно тривалості
судового  провадження  Суд  зазначив,   що   з   метою   визначити
відповідність  тривалості  судового розгляду критерієві "розумного
строку",  закладеному в пункті  1  статті  6,  у  цій  справі  має
розглядатися  період  від  моменту висунення проти пана Пелісьє та
пана Сассі  обвинувачень,  тобто  від  14  вересня  1984  року   і
12 червня  1985  року відповідно,  до моменту ухвалення касаційним
судом рішення - 14 лютого 1994 року.  Отже,  судове провадження  у
справі  першого заявника тривало дев'ять років і п'ять місяців,  у
справі другого - вісім років, вісім місяців і два дні.

     Умотивованість тривалості   даного    судового    провадження
необхідно  було  оцінити  в  контексті конкретних обставин справи,
спираючись на критерії,  закладені в прецедентній практиці Суду, і
зважаючи,  зокрема,  на складність справи,  поведінку заявників та
дії компетентних  органів.  Суд  дійшов  висновку,  що  тривалість
даного судового провадження не можна виправдати складністю справи,
отже,  немає жодних підстав говорити про відповідальність за  його
затримку з боку заявників.

     СУД ТАКОЖ  ВВАЖАЄ,  ЩО  В  ПРОЦЕСІ  РОЗСЛІДУВАННЯ  МАЛИ МІСЦЕ
НЕВИПРАВДАНІ ЗВОЛІКАННЯ ТА БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ З БОКУ ДЕРЖАВНИХ  ОРГАНІВ
ВЛАДИ.   ОТЖЕ,   ДОПУЩЕНО  ПОРУШЕННЯ  ВИМОГИ  ПУНКТУ  1  СТАТТІ  6
КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ), ЩО СТОСУЄТЬСЯ ТРИВАЛОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ.

Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) 

     Суд зауважив,  що  з  огляду   на   обставини   справи,   яка 
розглядається,  надання справедливої сатисфакції можна вмотивувати
тим фактом,  що заявники не  отримали  можливості  здійснити  свої
права,  гарантовані  статтею  6.  Незважаючи  на те,  що неможливо
передбачити,  яким був би вирок за первісним  обвинуваченням,  Суд
визнав  за  прийнятне  вважати,  що  заявники  зазнали шкоди через
втрату реальної можливості здійснити свої права. До цього потрібно
додати  моральну шкоду,  для відшкодування якої встановлення факту
порушення в рішенні апеляційного суду не  є  достатнім.  Керуючись
принципом  справедливості,  згідно  зі  статтею 41,  Суд призначив
кожному із  заявників  компенсацію  в  розмірі  90000  французьких
франків.

 

Дело «Фридлендер (Frydlender) против Франции»

Постановление ЕСПЧ от 27 июня 2000 года № 30979/96

 

2. Дело было инициировано жалобой (N 30979/96), поданной 20 ноября 1995 г. в Европейскую комиссию против Французской Республики гражданином Франции Николя Фридлендером (Nicolas Frydlender) (далее - заявитель) в соответствии с бывшей статьей 25 Конвенции. Заявитель жаловался на нарушение его права на судебное разбирательство в течение разумного срока по смыслу пункта 1 статьи 6 Конвенции. Европейская комиссия объявила жалобу приемлемой 14 апреля 1998 г. В своем Докладе от 20 октября 1998 г. (бывшая статья 31 Конвенции) Европейская комиссия выразила мнение, что имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции (двадцатью голосами против десяти).

  1. Европейский суд отметил, что обжалуемая длительность производства по делу, которое началось 28 февраля 1986 г. первой жалобой в административный суд г. Парижа и завершилось 26 октября 1995 г. получением заявителем копии решения Государственного совета Франции, составила почти девять лет и восемь месяцев.

      Европейский суд напомнил, что "разумность" срока производства по делу должна оцениваться в свете обстоятельств дела и со ссылкой на следующие критерии: сложность дела, действия заявителя и соответствующих властей, а также о значимости предмета спора для заявителя (см., среди прочих прецедентов, Постановление Большой палаты Европейского суда по делу "Комингерсолль С.А." против Португалии" (Comingersoll S.A. v. Portugal), жалоба N 35382/97, § 19, ECHR 2000-IV).

  • 44. Европейский суд отметил, как и Европейская комиссия, что ни сложность дела, ни действия заявителя не объясняют длительности производства по делу. Европейский суд установил, что Государственный совет Франции вынес решение по истечении почти шести лет после того, как дело было ему передано, и что власти Франции не представили каких-либо объяснений этой задержке, которая является явно чрезмерной.
  • 43. The Court notes that the length of the proceedings complained of, which began on 28 February 1986 with the first application to the Paris Administrative Court and ended on 26 October 1995 when the Conseil d'Etat's judgment was served on the applicant, was nearly nine years and eight months.
  • It reiterates that the "reasonableness" of the length of proceedings must be assessed in the light of the circumstances of the case and with reference to the following criteria: the complexity of the case, the conduct of the applicant and of the relevant authorities and what was at stake for the applicant in the dispute (see, among other authorities, Comingersoll S.A. v. Portugal [GC], No. 35382/97, § 19, ECHR 2000-IV).
  • 44. The Court notes, like the Commission, that neither the complexity of the case nor the applicant's conduct explains the length of the proceedings. It points out that the Conseil d'Etat gave judgment nearly six years after the case was referred to it and that the Government did not supply any explanation for this delay, which seems manifestly excessive.

 

"Комингерсолль С.А." против Португалии" (Comingersoll S.A. v. Portugal), жалоба N 35382/97Comingersoll S.A. v. Portugal [GC], No. 35382/97, § 19, ECHR 2000-IV)

  • 1. Дело было инициировано жалобой (N 35382/97), поданной 7 февраля 1997 г. в Европейскую комиссию по правам человека против Португальской Республики компанией "Комингерсолль - Комерсио и Индустриа де Экипаментош С.А." (Comingersoll - \{Comercio e Industria\} <*> de Equipamentos S.A.), созданной в соответствии с законодательством Португалии (далее - компания-заявитель) в соответствии с бывшей статьей 25 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Компания-заявитель жаловалась на длительные сроки разбирательства по ее гражданскому иску. Действуя через своего председателя Х.Р. Маркеша да Кошту (J.R. Marques da Costa), интересы компании-заявителя представлял К. Сантуш (C. Santos), адвокат из г. Лиссабона (Lisbon). Власти Португалии в Европейском суде были представлены Уполномоченным Португалии при Европейском суде по правам человека А. Энрикешем Гаспаром (A. Henriques Gaspar), заместителем Генерального прокурора Португалии.
  • 16. Компания-заявитель жаловалась на длительность рассмотрения ее гражданского иска. Она утверждала о нарушении пункта 1 статьи 6 Конвенции, который гласит:
  • "Каждый в случае спора о его гражданских правах и обязанностях..., имеет право на... публичное разбирательство дела в разумный срок... судом...".
  • 17. Власти Португалии оспорили данное заявление. Они утверждали, что судебные разбирательства были крайне сложными, а суд первой инстанции Лиссабона чрезмерно загружен делами.
  • 18. Период, который необходимо рассмотреть, начался 11 октября 1982 г., когда компания-заявитель возбудила гражданский иск в суде первой инстанции г. Лиссабона. Этот иск все еще находится на рассмотрении. Следовательно, срок для рассмотрения по пункту 1 статьи 6 Конвенции на данный момент составляет 17 лет и, приблизительно, шесть месяцев.
  • 19. Обоснованность срока рассмотрения иска определяется в свете обстоятельств дела со ссылкой на критерии, изложенные в прецедентном праве Европейского суда, в частности сложность дела, поведение заявителя и соответствующих органов государственной власти, а также важность спора для заявителя (см. среди многих прочих источников, Постановление Европейского суда по делу "Сильва Понтеш против Португалии" (Silva Pontes v. Portugal) от 23 марта 1994 г., Series A, N 286-A, p. 15, § 39).
  • 20. Прежде всего, Европейский суд отметил, что некоторые аспекты данного дела действительно были сложными. Однако данный факт не объясняет длительность судебных разбирательств.
  • 21. Также, по мнению Европейского суда, поведение компании-заявителя не объясняет длительность рассматриваемого срока.
  • ·  22. В отношении национальных судебных органов Европейский суд отметил, прежде всего, задержку в один год и семь месяцев между слушаниями 13 ноября 1984 г. и вынесением Постановления суда первой инстанции г. Лиссабона от 19 июня 1986 г., и в четыре года и восемь месяцев между днями, когда судья принял Решение о возобновлении процесса с привлечением третьей стороны к рассмотрению дела (24 марта 1993 г.) и даче соответствующих указаний (19 ноября 1997 г.). Одних только этих задержек достаточно для объяснения вывода о том, что длительность разбирательства была неразумной.
  • ·  23. Наконец, в свете обстоятельств дела, которые необходимо оценить в целом, Европейский суд счел, что срок в 17 лет и пять месяцев для вынесения окончательного решения, которое еще предстоит вынести в процессе судебного заседания на основании полномочий для его вынесения - которые в силу своего характера должны осуществляться безотлагательно - нельзя назвать разумным (см. Постановление Европейского суда по делу "Эстима Жорже против Португалии" (Estima Jorge v. Portugal) от 2 апреля 1998 г., Reports of Judgments and Decisions 1998-II, p. 773, § 45).
  • 24. Европейский суд напомнил, что именно Договаривающиеся государства должны организовать свою судебную систему таким образом, чтобы их суды могли каждому гарантировать право на получение в разумные сроки заключительного решения в спорах, касающихся определения гражданских прав и свобод.
  • 25. В свете обстоятельств данного дела Европейский суд пришел к выводу, что требование о разумном сроке судебного разбирательства выполнено не было и, следовательно, что имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции.

 ·  I. Предполагаемое нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции

ИСХОДИТЬ ИЗ ТОГО ЧТО ПОСТАВЛЕНО НА КАРТУ CASE OF SILVA PONTES v. PORTUGAL

(Application no. 14940/89)

JUDGMENT

STRASBOURG

23 March 1994

39.  The reasonableness of the length of proceedings is to be determined in the light of the circumstances of the case and with reference to the criteria laid down in the Court’s case-law, in particular the complexity of the case, the conduct of the applicant and of the relevant authorities and what was at stake for the applicant in the dispute (see, inter alia, the X v. France judgment of 31 March 1992, Series A no. 234-C, p. 90, para. 32). In connection with the latter point, special diligence is called for in determining compensation for the victims of road accidents; this is moreover recognised by Portuguese law (see paragraph 10 above and the Martins Moreira judgment, cited above, p. 17, para. 46).

42.  In conclusion, there has been a violation of Article 6 para. 1 (art. 6-1).

CASE OF ESTIMA JORGE v. PORTUGAL

(16/1997/800/1003)

JUDGMENT

STRASBOURG

21 April 1998

B.  Compliance with Article 6 § 1

39.  It remains to be determined whether the proceedings were unreasonably long. The Commission and the applicant both considered that they were. Before the Court, the Government expressed no view.

40.  The period to be taken into consideration began on 27 November 1981, when proceedings were issued in the Lisbon Court of First Instance, and ended on 29 November 1994, when Mrs Estima Jorge obtained a payment. It therefore lasted thirteen years.

41.  The reasonableness of the length of proceedings must be assessed in the light of the particular circumstances of the case and having regard to the criteria laid down in the Court's case-law, in particular the complexity of the case and the conduct of the applicant and of the relevant authorities (see, among many other authorities, the Di Pede judgment cited above, p. 1385, § 27).

42.  In the applicant's submission, the proceedings had been unduly protracted because the procedure had been strictly regulated (and had paralysed domestic laws in force at the time) and there had been numerous inordinate delays by the registry and a lack of co-ordination and cooperation between the various State organs, in particular the Cascais and Carcavelos Finance Departments, the Third Chamber of the Lisbon Tax Court of First Instance and the Fourth Civil Division of the Lisbon Court of First Instance. The applicant added that she had not unjustifiably contributed to the delays.

43.  Before the Commission the Government conceded that there had been delays in the proceedings owing to the relevant authorities’ conduct, but said that the applicant was also partly responsible for holding up the proceedings.

44.  Like the Commission, the Court finds that the relevant authorities were responsible for a number of delays. Mrs Estima Jorge’s application for an attachment on 26 May 1989 (see paragraph 17 above) was not executed until 8 January 1993 (see paragraph 21 above), that is to say three years and seven months after it was made. In addition, the financial statement (see paragraph 22 above) was not sent to the applicant until a year later.

45.  Above all, in the light of the circumstances of the case, which are to be assessed as a whole, the Court considers that a period of thirteen years to obtain a final decision on the basis of an authority to execute cannot be said to have been reasonable.

There has therefore been a violation of Article 6 § 1.

У всіх рішеннях аналізованих вище заявники зверталися зі скаргами до ЕСПЛ та скаржилися на затягування у цивільних справах в діапазоні  7-13 років, приблизної тривалості строки й у скаргах на кримінальні провадження

Рішення у справі «Кудла проти Польщі». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Kudla v. Poland)

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд визнав, що розгляд справи заявника тривав більше дев'яти років. Однак, з огляду на свою юрисдикцію ratione temporis, Суд міг розглядати лише період часу в сім років та близько п'яти місяців, що минув з 1 травня 1993 року — дня, коли набуло чинності визнання Польщею права на індивідуальне звернення до Суду, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції.

Суд вирішив, що, хоча справа була доволі складною, сам цей факт не виправдовував тривалості провадження. Попри те що в лютому та березні 1993 року заявник справді не постав перед судом, внаслідок чого судове провадження було відкладене до жовтня 1993 року, Суд не бачить доказів того, що на подальших стадіях розгляду поведінка заявника стала причиною перенесення розгляду справи або в інший спосіб змінила належний перебіг судового провадження.

Суд зауважив, що обов'язок відправляти правосуддя оперативно є першочерговим для судів, особливо через те, що упродовж значної частини провадження заявник перебував під вартою і потерпав від тяжкої депресії. Це вимагало особливої ретельності у вирішенні цієї справи.

У зв'язку з цим Суд зазначив, що після того, як 22 лютого 1996 року було скасовано вирок суду першої інстанції, повторне провадження почалося більше ніж через рік. Пізніше розгляд справи було зупинено майже на сім місяців. І хоча це відстрочення певною мірою викликане подіями, що стосувалися співобвинувачених заявника, воно спричинило перенесення розгляду справи загалом майже на один рік і вісім місяців. Суд вважає таке затримання несумісним із ретельністю, якої вимагає пункт 1 статті 6.

Стаття 13 Конвенції

У багатьох попередніх справах, у яких Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 у тій частині, що право на судовий розгляд упродовж розумного строку не було дотримане, Суд не вважав за необхідне розглядати також супровідну скаргу, подану за статтею 13.

Суд відмовився ухвалити рішення щодо скарги, поданої за статтею 13, оскільки вимоги пункту 1 статті 6 є чіткішими, ніж вимоги статті 13.

У даному разі Суд дотримується думки, що у справах, де суть оскаржень однакова, немає — і не буде — ніякого правового інтересу у перегляді тієї самої скарги згідно з менш чіткими вимогами статті 13.

Проте Суд також вважає, що немає дублювання у випадку, коли (як у цій справі) стверджуване порушення Конвенції, яке особа бажає винести на розгляд «національного органу», було порушенням права на судовий розгляд упродовж розумного строку, всупереч положенню пункту 1 статті 6. Питання про те, чи заявник у цій справі мав користь від судового розгляду, який відбувся упродовж розумного строку, при визначенні цивільних прав та обов'язків або кримінального обвинувачення, є окремим правовим питанням порівняно з тим, чи були надані у розпорядження заявника, відповідно до національного законодавства, ефективні засоби правового захисту, на підставі яких він міг подати скаргу. У цій справі питанням, яке мало бути визначене «судами» у значенні пункту 1 статті 6, було кримінальне обвинувачення, висунуте заявникові, тимчасом як скарга, яку він подав на розгляд «національного органу» для цілей статті 13, порушувала самостійне питання — надмірна тривалість судового провадження.

На думку Суду, на часі переглянути його прецедентне право в контексті дедалі більшого нагромадження поданих йому на розгляд заяв, у яких єдиним або головним було твердження про незабезпечення судового розгляду упродовж розумного строку, на порушення пункту 1 статті 6. Щораз більша кількість порушень цього пункту вже спонукала Суд звернути увагу на «існуючу значну небезпеку для верховенства права» у національних правових системах, коли мають місце «надмірні затримки у відправленні правосуддя», а «позивачі не мають національних засобів правового захисту» (див., наприклад, рішення у справі «Боттацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy)). Тепер, з огляду на це, Суд у таких справах зважає на необхідність вивчення заяв про відсутність ефективних засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду за окремо взятою статтею 13, незважаючи на раніше визнане порушення пункту 1 статті 6 у зв'язку з незабезпеченням окремого судового розгляду упродовж розумного строку.

Суд також наголосив, що стаття 13, яка безпосередньо визначає зобов'язання держав щодо захисту прав людини насамперед і здебільшого у межах своїх правових систем, встановлює для особи додаткову ґарантію з метою забезпечення ефективної реалізації цих прав. Крім того, Суд заявив, що метою статті 13 «є забезпечення механізму, завдяки якому особи можуть скористатися засобами судового захисту на національному рівні від порушення конвенційних прав, перед тим як вдатися до міжнародного механізму оскарження в Суді. З цього погляду, право особи на судовий розгляд упродовж розумного строку буде менш ефективним без можливості подати конвенційну скаргу спочатку до національних органів; але вимоги статті 13 мають розглядатись як такі, що підсилюють положення пункту 1 статті 6, а не такі, що поглинаються загальним обов'язком, що випливає з цієї статті, а саме — не допускати надмірних затримок при судовому розгляді справ цих осіб».

Суд наголосив, що засіб судового захисту для оскарження невиправданої тривалості судового розгляду, по суті, не включав можливості подати апеляцію проти «встановлення обґрунтованості» будь-якого кримінального звинувачення або «вирішення питання» щодо цивільних прав та обов'язків і що вимога забезпечення судового захисту, відповідно до статті 13, не була рівнозначна праву на апеляцію, яке ґарантується лише у кримінальних питаннях, згідно зі статтею 2 Протоколу № 7 Конвенції.

У цій справі Суд визнав, що Уряд не стверджував про наявність правового інструменту, за допомогою якого заявник міг оскаржити тривалість судового провадження, але зазначив, що поєднання кількох засобів судового захисту, особливо заяв про звільнення, апеляцій проти рішень щодо продовження тримання під вартою та подання скарг на ім'я голови відповідного суду і міністра юстиції, задовольняло вимоги статті 13. Однак Уряд не вказував, чи задовольнило б заявника (і як саме — превентивно чи компенсаційно), якби він вдався до цих засобів. Не вказувалось, що будь-який із можливих засобів судового захисту або їхнє поєднання могло пришвидшити вирішення питання обвинувачень, висунутих проти заявника, або забезпечити йому відшкодування за затримки, що мали місце. Уряд також не навів жодного прикладу з національної практики на підтвердження того, що використання оспорюваних засобів (судового захисту) задовольнило б заявника.

А отже, Суд постановив, що було порушення статті 13 у тому, що в заявника не було національних засобів судового захисту, завдяки яким він міг би реалізувати своє право на «судовий розгляд упродовж розумного строку», як це ґарантує пункт 1 статті 6.

 
Р І Ш Е Н Н Я 
 

                 Справа "Смірнова проти України" 
                        (Заява N 36655/02)

                 Страсбург, 8 листопада 2005 року 
 
 
I.   ЩОДО   СТВЕРДЖУВАНОГО  ПОРУШЕННЯ  СТАТТІ  6  параграф  1 
КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

     54. Заявниця  скаржилася,  що  тривалість  провадження   була 
несумісною з  вимогою  "розумного  строку"  відповідно до статті 6
параграф 1 Конвенції ( 995_004 ), яка закріплює таке:
     "Кожен при  визначенні  питання  щодо  його цивільних прав та 
обов'язків ...  має право на... судовий розгляд упродовж розумного
строку..."

     55. Уряд заперечував проти скарги заявниці. 

     56. Суд зазначає,  що заявниця розпочала судове провадження в 
травні 1997 року.  Проте,  період,  який необхідно брати до уваги,
розпочався тільки у вересні 1997 року,  коли Конвенція ( 995_004 )
набула чинності для України.  Період,  який розглядається,  ще  не
скінчився. Таким чином, він вже триває більше восьми років.

     А. Щодо прийнятності 

     57. Уряд   вважає,  що  заявниця  не  вичерпала  доступні  їй 
національні  засоби  захисту,  оскільки  вона  не  оскаржувала   в
касаційному порядку      рішення     апеляційного     суду     від
7 вересня 2004 року (параграф 48 вище).

     58. Заявниця не прокоментувала цей аргумент. 

     59. Суд  нагадує,  що  метою  п.  1   статті   35   Конвенції 
( 995_004  )  є  надання  Високим  Договірним  Сторонам можливості
запобігти порушенню,  у якому вони звинувачуються, або ж виправити
такі порушення ще до того, як заяву буде передано на розгляд Суду.
Проте мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є
ефективними (див.  серед інших, Войтенко проти України, N 18966/02
( 980_223 ),  параграф 29,  рішення від 29 червня 2004 року).  Щоб
бути  ефективним,  засіб  має бути здатним попередити або зупинити
стверджуване  порушення  чи  надати  адекватне  відшкодування   за
будь-яке  таке  порушення,  що вже сталося (див.  mutatis mutandis
Красускі проти Польщі, N 61444/00, параграф 66, ECHR 2005-...).

     60. Суд зазначає,  що у цій  справі  звернення  до  процедури 
касації  не  могло надати заявниці ні компенсацію за стверджуванне
порушення її права на розгляд справи протягом розумного строку, ні
пришвидшити розгляд справи.  У будь-якому випадку це призвело б до
подальшого затягування розгляду справи на місяці (порівняй  пункти
34 та 39 вище) або навіть на роки (див. Павлюлінець проти України,
N 70767/01   (   980_429   ),    параграф    19,    рішення    від
6 вересня 2005 року).

     61. За  цих  обставин Суд вважає,  що заявниця була звільнена 
від необхідності використати засіб,  який вказаний Урядом,  а тому
вона дотримала вимоги статті 35 параграф 1.

     62. Суд  приходить  до  висновку,  що  заява  не  є  очевидно 
необґрунтованою в  сенсі   статті   35   параграфу   3   Конвенції
( 995_004  ).  Він  далі  зазначає,  що  вона не є неприйнятною на
будь-яких  інших  підставах.  А тому вона повинна бути проголошена
прийнятною.
  68. Суд зауважує, що заявниця безсумнівно була відповідальною 
за ряд затримок.  Він зазначає,  що  протягом  розгляду,  який  ще
триває,   заявниця   п'ять  разів  просила  перенести  слухання  і
щонайменше  тридцять  разів  не  з'явилася  до  суду.  Суд  вважає
аргументи  заявниці про те,  що слухання проводилися в місті,  яке
знаходиться далеко від місця її проживання,  непереконливими.  Суд
зазначає, що, подаючи свій позов, заявниця була добре обізнана про
звичайні обов'язки  та  незручності,  які  пов'язані  з  участю  в
цивільному провадженні.

     69. Проте,  Суд  вважає,  що національні органи теж в значній 
мірі вплинули на затягування провадження.  Це, зокрема, стосується
нездатності державних органів ефективно протидіяти перепонам,  які
умисно створював відповідач для руху справи.  У зв'язку з цим Суд,
на противагу Уряду, не може віднести на рахунок заявниці затримки,
пов'язані з тим,  що відповідач чотири рази  заявив  відвід  суду,
двічі  заявляв  клопотання  провести додаткову судову експертизу і
безліч  разів  не  з'являвся  до  суду.  Суд  зауважує,  що   хоча
національне законодавство не передбачає жодних спеціальних засобів
проти цих тактик затягувань,  суди  мали  в  своєму  розпорядженні
достатній  механізм  для  забезпечення присутності заявника в суді
(параграф 53 вище).  Однак,  з матеріалів справи не вбачається, що
державні органи  хоч  раз  розглядали можливість накласти штраф на
п. М.  чи провести розгляд справи у його відсутність.  Так тривало
до листопада 1999 року (тільки сказати,  два роки та шість місяців
після початку провадження),  коли  суд  виніс  ухвалу  про  привід
відповідача,  яка  в  результаті залишилась невиконаною,  оскільки
його місцезнаходження було невідомим.
     Суд зазначає,  що навіть,  якщо це правда, що заявниця ніколи 
не заперечувала проти продовження  чи  перенесення,  яке  було  на
вимогу  відповідача  чи  ним спричинено,  це не звільняло суди від
того,  щоб дотримуватися вимоги  розумного  строку  відповідно  до
статті  6  параграфа  1,  оскільки  обов'язок  швидкого здійснення
правосуддя покладається  в  першу  чергу  на  відповідні  державні
органи (див.   Mitchell   and  Holloway  v.  the  United  Kingdom,
no. 44808/98, параграф 56, рішення від 17 грудня 2002 року).

     70. Суд вважає,  що провадження було також затягнуто  значною 
мірою  новими  розглядами  справи.  Проте,  справа  (відповідно до
зауважень самого Уряду) не була складною з точки зору  права.  Суд
вважає, що два з половиною роки судового розгляду, який закінчився
винесенням судового рішення від 1 грудня 2000 року та в результаті
якого  було  опитано  18  свідків  і  досліджено ряд документів та
висновок експерта,  є достатнім для встановлення  всіх  необхідних
фактів.   Не   дивлячись  на  це,  справа  після  цього  ще  двічі
розглядалася  в  суді  першої  інстанції.  Хоча  Суд  не  в  змозі
аналізувати  якість  рішень  національних  судів,  він вважає,  що
оскільки справа направляється на новий розгляд зазвичай у  зв'язку
з  помилками,  яких  припустилися  нижчестоящі  суди,  то повторні
направлення  протягом  одного   такого   провадження   розкривають
серйозні недоліки судової системи (див.  Wierciszewska v.  Poland,
N 41431/98, параграф 46, від 25 листопада 2003 року).
71. Беручи  до  уваги  свою  прецедентну  практику  з   цього 
предмету,  Суд вважає, що в цій справі тривалість провадження була
надмірною і не відповідала вимозі "розумного строку".

     72. Тому відповідно було порушення статті 6 параграф 1. 

 

ЕВРОСУД ВИЗНАВ В ЦЬОМУ РІШЕННІ, ЩО 2 З ПОЛОВИНОЮ РОКИ В ЗВИЧАЙНІЙ СПРАВІ – ЦІЛКОМ ДОСТАТНЬО ДЛЯ ЇЇ ОСТАТОЧНОГО ВИРІШЕННЯ ЇЇ ПО СУТІ

 
РАДА ЄВРОПИ 
                  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
                           Друга секція

                          Р І Ш Е Н Н Я 

                 Справа "Войтенко проти України" 
                        (Заява N 18966/02)

                  Страсбург, 29 червня 2004 року 
 
27. Уряд   зазначив,  що  заявник  не  вичерпав  національних 
засобів захисту,  оскільки не подавав скарги до національних судів
на   бездіяльність   виконавців  та  казначейства  або  з  вимогою
компенсації матеріальної та моральної шкоди.
30. Уряд  посилався  на  існування  у   заявника   можливості 
оскаржити   бездіяльність   або   помилку   виконавчої  служби  чи
Державного казначейства,  а також  вимагати  компенсацію  завданої
йому  майнової і немайнової шкоди.  Проте у цій справі боржником є
державний орган,  і виконання щодо нього,  як  свідчать  матеріали
справи,  може  бути  здійснене лише в тому випадку,  якщо державою
передбачені  та  визначені  асигнування  на   відповідні   видатки
Державного   бюджету   України   шляхом   здійснення   відповідних
законодавчих заходів.  Факти справи свідчать про те,  що  протягом
періоду, що розглядається, виконанню відповідного судового рішення
перешкоджала саме відсутність законодавчих заходів, а не неналежне
виконання  своїх обов'язків державними виконавцями.
  Тому заявнику
не можна докорити за те,  що він не  ініціював  провадження  проти
державного виконавця  (див.  "Шестаков  проти  Росії",  ухвала від
18 червня 2002 року, заява N 48757/99). Більше того, Суд зазначає,
що  Уряд  наполягав  на  тому,  що Державною виконавчою службою та
Державним казначейством не було  допущено  помилок  при  виконанні
рішення.
  36. Суд вирішує, що скарга за статтею 6 параграфа 1 Конвенції 
(  995_004 ) не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 параграфа
3  Конвенції.  Він  також вважає, що ця скарга не є неприйнятною з
будь-яких інших підстав. Таким чином, вона визнається прийнятною.
  44. Далі  заявник  скаржився,  що  стосовно  його  скарги  за 
статтею  6  параграфа  1  Конвенції ( 995_004 ) він не мав жодного
ефективного  засобу  правового захисту. Він посилався на статтю 13
Конвенції, яка передбачає:
     "Кожен, чиї  права   і   свободи,   викладені   у   Конвенції 
( 995_004 ),  порушуються, має право на ефективний засіб правового
захисту у відповідному  національному  органі,  навіть  якщо  таке
порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".
49. Насамкінець,   заявник   стверджував,   що   мало   місце 
невиправдане  втручання в його майнові права на порушення статті 1
Протоколу N 1 ( 994_535 ), яка передбачає таке:
     "Кожна фізична або юридична особа має  право  мирно  володіти 
своїм майном.  Ніхто не може бути позбавлений свого майна,  інакше
як в інтересах суспільства і на умовах,  передбачених законом  або
загальними принципами міжнародного права.
50.  Суд  посилається  на  свою  аргументацію  за  статтею  6 
параграфа  1  Конвенції  (  995_004  )  у зв'язку зі статтею 34 та
пунктом 1 статті 35 Конвенції (параграфи 27-35 вище), яка однаково
стосується скарги заявника за статтею 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ).
Таким чином, Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою чи
дійсно неприйнятною з будь-яких інших підстав, викладених у статті
35 Конвенції. Отже, вона визнається прийнятною.
   ЗА ЦИХ ПІДСТАВ, СУД ОДНОГОЛОСНО 

     1. Визнає заяву прийнятною. 

     2.  Встановлює  наявність  порушення  статті  6  параграфа  1 
Конвенції ( 995_004 ).


     3. Встановлює  наявність  порушення   статті   13   Конвенції 
( 995_004 ).

     4. Встановлює  наявність  порушення  статті  1  Протоколу N 1 
( 994_535 ) до Конвенції (
995_004 ).

Европейский Суд по правам человека

Третья секция

Дело Калашников против России

(жалоба N 47095\99)

Решение

Страсбург 15 июля 2002

В деле Калашникова против России,

 

125. Суд напоминает, что разумность длительность судебного разбирательства должна оцениваться в свете конкретных обстоятельств дела, внимание должно уделяться критериям, выработанным прецедентным правом Суда, в частности, сложности дела, поведению заявителя,  и поведению компетентных органов. Кроме того, также должно приниматься во внимание, каков был характер процесса и какое значение он имел для заявителя. (см. Kudla v.Poland).

128.  Суд отмечает, что обсуждаемое дело, в котором лицо было подсудимым, касалось финансовых преступлений, с достаточными доказательствами, включая допрос свидетелей. Он утверждает, однако, что с 7 мая 1997 года, когда судебное слушание было отложено, до 15 апреля 1999 года, когда оно состоялось, НИКАКИХ СЛЕДСТВЕННЫХ ДЕЙСТВИЙ ПРЕДПРИНЯТО НЕ БЫЛО.

Суд принимает  выводы национального суда о том, что дело не было настолько сложным, чтобы оправдать длительность процесса.

Таким образом, ни сложность дела, ни требования следствия не оправдывали длительность рассмотрения дела.

130.  Суд считает, что хотя в некоторой части заявитель был причиной задержки процесса, его поведение существенно не повлияло на длительность разбирательства по делу.

131.  КАК БЫЛО РАНЕЕ ОТМЕЧЕНО, В НАЦИОНАЛЬНОМ ПРОЦЕССЕ ИМЕЛО МЕСТО СУЩЕСТВЕННОЕ ЗАТЯГИВАНИЕ, КОТОРОЕ НЕ МОЖЕТ ОБЪЯСНЯТЬСЯ СЛОЖНОСТЬЮ ДЕЛА ИЛИ ПОВЕДЕНИЕМ ЗАЯВИТЕЛЯ. В ЧАСТНОСТИ,  ДЕЛО  ЛЕЖАЛО БЕЗ КАКОГО-ЛИБО ДВИЖЕНИЯ ПОЧТИ 2 ГОДА, ТО ЕСТЬ С 7 МАЯ 1997 ГОДА ПО 15 АПРЕЛЯ 1999 Г.

3. Вывод.

135. На основании изложенного, Суд считает, что длительность рассмотрения дела не отвечал требованиям “разумного срока”. В соответствии с этим, имело место нарушение п.1 ст. 6 Конвенции.

Адже закон покладає відповідальність за проведення досудового розслідування у розумні строки на прокурора, слідчого суддю (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження – на суд (ч. 2 ст. 28 КПК України). Отже, зазначені особи зобов’язані обирати такі передбачені КПК України засоби своєї діяльності, які не лише сприятимуть досягненню завдань кримінального провадження, а й дозволять здійснити їх швидко, без невиправданих затримок, або в розумні строки.

Barta and Drajko v. Hungary ECHR 17 Dec 2013

ЄСПЛ зазначив, що для того, щоб перешкодити порушенням права на судовий розгляд у розумний строк, держава повинна застосувати всі розумні заходи, переважно шляхом зміни існуючого набору засобів правого захисту чи створення нових.

 

(a) Admissibility

(i) Exhaustion of domestic remedies – The Government argued that the applicants had failed to exhaust domestic remedies as they had not made a complaint under section 262/B of the Code of Criminal Procedure to expedite the proceedings. The Court recalled that, as the effectiveness of a remedy to accelerate proceedings could depend on whether it had a significant effect on the length of proceedings as a whole, where proceedings included a substantial period during which there was no possibility of accelerating them, such remedy could not be considered effective. In the applicant’s case, criminal proceedings included a substantial period during which, according to the law in force, there had been no possibility to accelerate them by making a complaint. Furthermore, the Code of Criminal Procedure did not provide specific time-limits for the key phases of criminal proceedings, with the exception of cases of particular importance. Moreover, as the Government had not demonstrated that the legal avenue referred to was indeed capable of accelerating the proceedings or securing compensation for delays already occurred, the effectiveness of the remedy in question remained uncertain. Finally, since a complaint for accelerating the proceedings had no binding effect on the court concerned, nor was its eventual rejection subject to an appeal, it could not have any significant effect on expediting the proceedings as a whole. In light of the above, the remedy suggested by the Government could not be regarded as an effective one to be exhausted in cases of protracted criminal proceedings.

Conclusion: preliminary objection dismissed (unanimously).

Article 46: The violation of the applicants’ right to a trial within a reasonable time constituted a SYSTEMIC PROBLEM IN HUNGARY RESULTING FROM INADEQUATE LEGISLATION AND INEFFICIENCY IN THE ADMINISTRATION OF JUSTICE. Although it was in principle not for the Court to determine what remedial measures could be appropriate to satisfy the respondent State’s obligations under Article 46 of the Convention, in view of the systemic situation which it had identified, general measures at national level, which must take into account the large number of persons affected, were undoubtedly called for in execution of the present judgment. In this regard, in order to assist the respondent State to comply with its obligations under Article 46, the Court reiterated that it had already clarified States’ obligations with regard to the characteristics and effectiveness of legal avenues created to remedy complaints concerning excessive length of judicial proceedings. To prevent future violations of the right to a trial within a reasonable time, the respondent State was therefore encouraged to take all appropriate steps, preferably by amending the existing range of legal remedies or creating new ones, to secure genuinely effective redress for violations similar to the present one.
Article 41: EUR 3,000 to the first applicant and EUR 2,000 to the second applicant in respect of non-pecuniary damage.

Право на захист власності викладено у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Перший протокол», «Конвенція»):

Згідно з нею кожна фізична або юридична особа має право мирно во­лодіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принци­пами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежу­ють право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Справа «Агрокомплекс проти України» 
(Заява № 23465/03) 

 

36. Для оцінки матеріальної шкоди, що виникла внаслідок порушень гарантованих Конвенцією прав, встановлених Судом в основному рішенні, підприємство-заявник запросило компанію «SORGEM» Evaluation» (далі - «SORGEM»), дочірню компанію «SA Sorgem Holding» (Париж), що спеціалізується на оцінці фінансових втрат. 60. При розрахунку компенсації за упущену вигоду (див. пункти 45-50 вище) підприємство-заявник також ґрунтувалося на висновку «SORGEM».

86. Суд вважає, що вказані експертні висновки не можуть бути прийняті в якості всебічної, переконливої та достатньої підстави для визначення точної суми збитків у цій справі, зокрема, у зв'язку з недостатністю відомостей, на яких вони ґрунтувались (див. для порівняння рішення від 26 червня 2012 року у справі «Дечева та інші проти Болгарії» (Decheva and Others v. Bulgaria), заява № 43071/06, пункт 69). А саме, оцінка висновку Міністерства юстиції обмежувалась угодою між підприємством-заявником та заводом «ЛиНОС» від 20 серпня 1997 року. Як випливає з його змісту, цей висновок не брав до уваги ані подальше часткове виконання цієї угоди, ані висновки ухвали Вищого арбітражного суду України від 2 липня 1998 року. Що стосується висновку компанії «SORGEM», то він повністю проігнорував передачу акцій заводу «ЛиНІК» у володіння підприємства-заявника.

ВОЗМОЖНО НУЖНО РАССМОТРЕТЬ ВОПРОС ОБРАЩЕНИЯ К АУДИТОРУ ДЛЯ ПОДТВЕРЖДЕНИЯ И ГРАМОТНОГО РАСЧЕТА МАТЕРИАЛЬНОГО УЩЕРБА, ЕСЛИ ТАКОЙ РАСЧЕТ ВОЗМОЖЕН (НА ЭТОТ ВОПРОС ЛУЧШЕ ОТВЕТИТ БУХГАЛТЕР) в анализированном деле такие требования не были приняты во внимание

(a) Підприємство-заявник

53. Підприємство-заявник зазначало, що по суті воно було незаконно позбавлене нафтопродуктів, які йому належали.

74. Суд знову нагадує, що рішення, в якому він встановлює порушення, покладає на державу-відповідача правове зобов'язання припинити порушення та відшкодувати збитки в такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, стан, який існував до порушення (див., наприклад, рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), [ВП], заява № 28342/95, п. 19 та у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, п. 32).

76. Характер і розмір справедливої сатисфакції, яка призначатиметься Судом відповідно до статті 41 Конвенції, прямо залежить від характеру порушення (див. рішення від 20 вересня 2011 року у справі «Shesti Mai Engineering OOD» та інші проти Болгарії» (Shesti Mai Engineering OOD and Others v. Bulgaria), заява № 17854/04, пункт 101, з подальшими посиланнями). Більше того, практика Суду передбачає, що має бути чіткий причинно-наслідковий зв'язок між збитками, заявленими заявником, та порушенням Конвенції (див., серед іншого, рішення від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom), заява № 44277/98, пункт 47).

77. Таким чином, для присудження відшкодування матеріальної шкоди, заявник повинен довести, що існує причинний зв'язок між порушенням та будь-якими стверджуваними фінансовими втратами (див., наприклад, рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Druzstevni zalozna Pria» проти Чеської Республіки» (Druzstevni zalozna Pria and Others v. the Czech Republic), заява № 72034/01, пункт 9 від 21 січня 2010 року).

78. Однак іноді точному розрахунку суми, необхідної для повного відшкодування матеріальної шкоди, яку поніс заявник, може заважати невизначений характер збитків, що випливають з порушення (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Сміт та Грейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the United Kingdom), заяви №№ 33985/96, 33986/96, п. 18 та рішення від 20 січня 2011 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Basarba OOD» проти Болгарії» (Basarba OOD v. Bulgaria), заява № 77660/01, п. 20).

79. Що стосується грошового відшкодування моральної шкоди, то Суд може присудити її комерційному підприємству, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, оскільки її точний розрахунок в принципі неможливий.

80. Якщо один або кілька видів збитків неможливо точно вирахувати або різницю між матеріальною та моральною шкодою важко встановити, Суд може вирішити зробити загальну оцінку (див. рішення у справі «Comingersoll S.A.» проти Португалії» (Comingersoll S.A. v. Portugal), заява № 35382/97, п. 29).

81. Для визначення справедливої сатисфакції Суд враховує особливості кожної справи, які можуть вимагати присудження суми, меншої від фактичного розміру шкоди або понесених витрат, або навіть взагалі не вимагати такого присудження (див. рішення від 20 травня 2010 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, п. 22).

82. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, головним чином у зв'язку з: по-перше, зменшенням, в порушення принципу юридичної визначеності, остаточної заборгованості державного заводу «ЛиНОС» перед підприємством-заявником; та, по-друге, прямим втручанням вищих державних органів в процедуру банкрутства за участю підприємства-заявника в якості кредитора та прямим впливом на її майнові інтереси. Суд також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю вищезгаданих проваджень.

91. Суд визнає, що тривала неможливість для підприємства-заявника користуватись грошима, на які воно мало право, мала негативні наслідки для його підприємницької діяльності. Проте, Суд вважає в рівній мірі неможливим точно вирахувати збитки від упущеної вигоди, особливо враховуючи, що ця справа стосується комерційної діяльності підприємства, що передбачає ризики та певний ступінь невизначеності щодо використання та прибутковості майна, про яке йдеться (див. вищезгадане рішення у справі «Basarba OOD» проти Болгарії» (Basarba OOD v. Bulgaria), пункт 26).

92. Суд також вважає, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, які були констатовані у цій справі, СТВОРИЛИ ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВА-ЗАЯВНИКА СИТУАЦІЮ ТРИВАЛОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ У ЗДІЙСНЕННІ НИМ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справах «Rock Ruby Hotels Ltd» проти Туреччини» (Rock Ruby Hotels Ltd v. Turkey), заява № 46159/99, п. 36, від 26 жовтня 2010 року, та «Centro Europa 7 S.R.L.» та Ді Стефано проти Італії» (Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy) [ВП], № 38433/09, пункт 221, ECHR 2012).

93. Беручи до уваги сплив часу, велику кількість питань, які не підлягають точній оцінці, та неможливість точно визначити у кількісному виразі моральну та матеріальну шкоду, завдану підприємству-заявнику, Суд вважає, що він має здійснити оцінку на засадах справедливості та зробити загальну оцінку, взявши за відправну точку суму, присуджену ухвалою Вищого арбітражного суду України від 2 липня 1998 року (див. вище пункт 84).

94. З огляду на вищевказане, Суд вважає за належне присудити підприємству-заявнику в сукупності суму у розмірі 27000000 євро, що включає в себе всі види шкоди, плюс будь-який податок, що може нараховуватись на цю суму.

95. Суд вирішив дозволити виплату цієї суми частинами та, відповідно, встановив строк для виплат (пункт 3 правила 75 Регламенту Суду).

Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні грунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»).

Основною метою ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

РАДА ЄВРОПИ 
                  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

                          Р І Ш Е Н Н Я 

                            23.09.1982 
 

            Справа "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" 
            (Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden)

 

57. У  своєму рішенні від 13 червня 1979 року у справі Маркса 
Суд охарактеризував мету цієї статті таким чином:
     "Визнаючи право кожного  на  мирне  володіння  своїм  майном, 
стаття  1  Протоколу  N  1  ( 995_004 ),  по суті,  гарантує право
власності. На це явно вказують слова "possessions" (майно) та "use
of   property"   (користування  майном)  (у  французькому  тексті:
"biens",  "propriete",  "usage des  biens");  пряме  підтвердження
цього  міститься  і  в  матеріалах з підготовки Конвенції "Travaux
preparatoires":  маючи на увазі предмет кожного наступного проекту
цієї  статті при розгляді цих проектів ще до того,  як статтю було
ухвалено, автори Конвенції постійно говорять про "право власності"
або "право на власність" (серія А, N 31, с. 27, п. 63).
     Необхідно з'ясувати,   чи   можуть   заявники  скаржитися  на 
втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання.

 

88. Заявники  стверджували,  що   їх   позбавили   будь-якого 
ефективного  засобу правового захисту в національному "органі" від
порушень,  які вони оскаржують;  вони посилалися на статтю  13,  в
якій зазначено:
     "Кожен, чиї  права  і  свободи,  викладені  в  цій  Конвенції 
( 995_004 ),  порушуються, має право на ефективний засіб правового
захисту  у  відповідному  національному  органі,  навіть якщо таке
порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".
На цих підставах Суд
     1. Постановляє  десятьма  голосами  проти  дев'яти,  що  було 
допущено  порушення  статті  1  Протоколу N 1 ( 995_004 ) стосовно
обох заявників.
     2. Постановляє одноголосно,  що немає необхідності розглядати 
справу у світлі статей 17 і 18 Конвенції ( 995_004 ), взятих разом
зі статтею 1 Протоколу N 1.
     3. Постановляє одноголосно,  що порушення статті 14 Конвенції 
( 995_004 ),  взятої разом зі статтею 1 Протоколу N 1, допущено не
було.
     4. Постановляє  дванадцятьма  голосами  проти  семи,  що було 
допущено порушення  пункту  1  статті  6  Конвенції  (  995_004  )
стосовно обох заявників.
     5. Постановляє одноголосно,  що немає необхідності розглядати 
справу у світлі статті 13 Конвенції ( 995_004 ).

Отже, У рішенні у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» визначено основні вимоги стосовно застосування ст. 1 Протоколу №1 щодо захисту права власності (Sporrong and Lonnroth c.Suede of 23 September 1982, Series A, № 52, paragraph 61). Як встановив Суд, положення ст. 1 Протоколу № 1 передбачають такі правила захисту права власності: перша норма, виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Рисовський проти України»
(Заява № 29979/04)

СТРАСБУРГ
20 жовтня 2011 року

ОСТАТОЧНЕ
20/01/2012

 

57. Заявник також скаржився, що неможливість отримати в натурі земельну ділянку, виділену йому для ведення фермерського господарства відповідно до рішення 1992 року, становила незаконне та непропорційне втручання у його права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу. Відповідне положення Конвенції передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

65. За відсутності будь-яких заперечень з боку Уряду Суд вважає, що право заявника використовувати чотири гектари землі для ведення фермерського господарства, яке ґрунтувалось на рішенні 1992 року, становило «майно», яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу (див., mutatis mutandis, рішення від 24 червня 2003 року у справі «Стреч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom), заява № 44277/98, пункти 32-35). Отже, зазначене положення Конвенції є застосовним до цієї справи.

71. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

76. У підсумку, непослідовний і некоординований підхід державних органів до ситуації заявника призвів до невизначеності щодо його права на земельну ділянку, що тривала з 1992 року, тобто приблизно двадцять років, близько тринадцяти з яких підпадає під часову юрисдикцію Суду.

79. Заявник також стверджував, що він не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту щодо своїх скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу, як це вимагається статтею 13 Конвенції. Це положення передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу.

4. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції.

МОЕ ЗАДАНИЕ – ЭТО АНАЛИЗ ПРАКТИКИ МИРНОГО ВЛАДЕНИЕ ИМУЩЕСТВОМ. ОДНАКО СЛЕДУЕТ НАЙТИ РЕШЕНИЯ ГДЕ ИМЕННО ПРЕСТУПЛЕНИЕМ БЫЛО ИЗВЛЕЧЕНО ИМУЩЕСТВО

РАДА ЄВРОПИ 
                  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
                           Друга секція

                          Р І Ш Е Н Н Я 
 

               Справа "Новоселецький проти України" 
                        (заява N 47148/99)

                  Страсбург 22 лютого 2005 року 
 
 
 
90. Заявник   скаржився,   що   в   результаті    незаконного 
проникнення  в  його  квартиру  у  його відсутність його речі були
викрадені і державні органи не провели відповідного та ефективного
розслідування  тих  обставин,  які були зазначені в його скаргах з
цього приводу.  Він  посилався  на  статтю   1   Протоколу   N   1
( 994_535  ),  яка  в  своїй  головній частині сформульована таким
чином:
     "Кожна (...)  особа  має  право  мирно володіти своїм майном. 
Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як  в  інтересах
суспільства  і  на  умовах,  передбачених  законом  або загальними
принципами міжнародного права (...)"
96. Зі  свого  боку заявник стверджував,  що розслідування не 
було  всебічним  і  об'єктивним,  а  було  непомірно   довгим   та
суперечливим.  Він критикував владу,  яка відмовлялась прийняти до
уваги свідчення двох родичів та Т.Г.М.,  а, навпаки, врахувала акт
від 3 листопада 1995 року,  навіть тоді, коли він у 1998 році, під
час розслідування, довів, що три з чотирьох свідків, які підписали
цей документ,  були відсутні під час відкриття квартири. Проте, не
дивлячись на цю обставину,  у своєму рішенні від 6 січня 1999 року
Мелітопольський міський  суд  посилався  весь час на постанову від
15 лютого 1996 року про відмову у  порушенні  кримінальної  справи
про крадіжку речей заявника.
100. СУД НАГАДУЄ,  ЩО СТАТТЯ 1 ПРОТОКОЛУ N 1 ( 994_535 ), ЯКА 
СПРЯМОВАНА  В  ОСНОВНОМУ  НА ЗАХИСТ ОСОБИ ВІД БУДЬ-ЯКОГО ПОСЯГАННЯ
ДЕРЖАВИ НА ПРАВО ВОЛОДІТИ СВОЇМ МАЙНОМ,  ТАКОЖ ЗОБОВ'ЯЗУЄ  ДЕРЖАВУ
ПРИЙМАТИ  ДЕЯКІ  НЕОБХІДНІ  ЗАХОДИ,  СПРЯМОВАНІ  НА  ЗАХИСТ  ПРАВА
ВЛАСНОСТІ (ДИВ.  РІШЕННЯ   "БРОНЬОВСЬКИЙ   ПРОТИ   ПОЛЬЩІ"   [GC],
N 31443/96, П. 143, CEDH 2004-...).
103. Зокрема,  якщо відповідно до положень статті 1 Протоколу 
N  1  (  994_535  )  ДЕРЖАВА  ЗОБОВ'ЯЗАНА  ВЖИТИ  ЗАХОДИ У ВИГЛЯДІ
РОЗСЛІДУВАННЯ,  ТО ОСТАННЄ ПОВИННО БУТИ  ПРОВЕДЕНЕ  ОБ'ЄКТИВНО
,  у
розумні строки і неупереджено (див.,  mutatis mutandis,  "Велікова
проти Болгарії" ( 980_003 ), N 41488/98, п. 80, CEDH 2000-VI). Суд
нагадує,  що  мінімальний  та  ефективний  критерій  розслідування
залежить від обставин справи,  які оцінюються на основі сукупності
фактів  та беруться до уваги разом з реальною роботою,  проведеною
при  розслідуванні.  Неможливо  передбачити  всю   різноманітність
ситуацій   в   процесуальних   документах   розслідування   (див.,
mutatis  mutandis,  рішення  "Каіа  проти Туреччини" від 19 лютого
1998 року,  Збірник 1998-I, пп. 325-326, пп. 89-91, і "Гюлес проти
Туреччини" від 27 липня 1998 року, Збірник 1998-IV, пп. 1732-1733,
параграфи 79-81).
106. Суд  зауважує,  що  з  січня  1996  року  до  27  травня 
2003 року  кримінальне  розслідування багато раз призупинялось,  а
потім було закрите прокуратурою.  Враховуючи всі обставини, Суд не
може знайти пояснення такій тривалості.
107. Що стосується розслідування,  то Суд ще раз нагадує,  що 
він  не  може  заміняти  функції   внутрішніх   органів,   зокрема
прокуратури,  щоб вказувати їй, як вести розслідування або вчиняти
будь-які інші дії. Суд, таким чином, не має компетенції у вивченні
питання  щодо  факту  того,  чи  володів заявник,  in fine,  двома
бивнями мамонта,  колекцією коштовностей чи інших об'єктів,  і  де
вони  можуть  на  даний  час  знаходитись.  Проте  Суд  вважає  за
необхідне  дослідити,  чи   було   розслідування   ефективним   та
послідовним з точки зору обставин, які були викладені заявником, і
чи  таке  розслідування   відповідало   позитивним   зобов'язанням
відповідно до статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ).

     108. Суд   відмічає,   що   проблема,   яка   постала   перед 
прокуратурою,  відрізняється від звичайної  крадіжки  та  потребує
уважного дослідження та встановлення винного. У цьому випадку мова
йде про проникнення в квартиру в момент відсутності заявника,  яке
було  дозволено  владою,  зокрема,  з  відома  інституту,  що було
здійснене двома особами,  серед яких одна була  Ч.,  який  отримав
право  на проживання в цій квартирі і який не міг надати достатніх
доказів незацікавленості в цій ситуації.  Суд зауважує,  що особи,
які відкрили двері квартири заявника, були відомі. Суд нагадує, що
ці особи склали акт про вільний стан квартири та  запросили  трьох
інших осіб підписати цей акт без будь-якої перевірки.

     109. Суд зауважує, що заявник, посилаючись на зникнення своїх 
речей,  звернувся до прокуратури з заявою про перевірку законності
їх  проникнення.  Проте прокуратура жодним чином не відреагувала і
навіть не надала відповіді заявнику з цього приводу.

     110. Суд  зазначає,   що   під   час   розслідування   справи 
прокуратура  ніколи не розглядала можливість відповідальності двох
осіб,  які  здійснили  проникнення,  в  результаті   чого   зникли
зазначені речі, і все це всупереч скаргам заявника з цього приводу
та без будь-яких пояснень.

     111. У зв'язку з цим, Суд нагадує, що прокуратура є державним 
органом  правової  держави,  діяльність  якого  сприяє  здійсненню
правосуддя,  і у випадку недотримання зобов'язань,  покладених  на
цей  орган,  права,  гарантовані  Конвенцією  ( 995_004 ),  були б
позбавлені їх "конкретного та ефективного"  сенсу.  Одне  з  таких
зобов'язань  передбачає  те,  що  сторона,  яка постраждала,  може
сподіватись на  уважний  та  ретельний  розгляд  її  скарг
  (див.,
mutatis  mutandis,  вищезазначене  рішення  Суругіу,  параграф 65,
також  рішення  "Руіс  Торіа  і  Хіро  Балані проти Іспанії" від 9
грудня  1994  року, в серії А, N 303-А і 303-В, стор. 12, параграф
29, та пп. 29-30, параграф 27).
115. Суд   констатує,   що,   неналежно  перевіряючи  питання 
існування речей  заявника,  прокуратура  не  приділяла  достатньої
уваги скаргам заявника,  які він подавав,  та не звернула увагу на
відповідальність задіяних у справі  органів  влади.  Суд  з  цього
робить  висновок,  що  держава не змогла забезпечити рівновагу між
різними інтересами в  справі  та  не  вчинила  жодних  зусиль  для
здійснення   ефективного   та  неупередженого  розслідування  щодо
зникнення речей заявника в результаті проникнення з дозволу  влади
до його квартири.
116. Виходячи  з  вищезазначеного,  Суд  констатує,  що  було 
порушення статті 1 Протоколу N 1 (
994_535 ).

 

рішення  "Руіс  Торіа  і  Хіро  Балані проти Іспанії" від 9
грудня  1994  року

European Court of human rights

COURT (CHAMBER)

CASE OF RUIZ TORIJA v. SPAIN

(Application no. 18390/91)

JUDGMENT

STRASBOURG

09 December 1994

23.   As they had done before the Commission, the Government contended that the application was inadmissible on the ground of failure to exhaust domestic remedies. Mr Ruiz Torija ought to have filed an application to "join" the appeal (see paragraph 16 above) so as to enable the Madrid Audiencia Provincial to examine the issue of limitation; he should not merely have opposed the lessor's appeal as respondent.

25.   According to the applicant, the total failure by the Audiencia Provincial to address in its judgment the submission alleging that action was time-barred (see paragraph 10 above) breached Article 6 para. 1 (art. 6-1) of the Convention, which provides as follows:

"In the determination of his civil rights and obligations ..., everyone is entitled to a fair ... hearing ... by [a] ... tribunal ..."

 

FOR THESE REASONS, THE COURT

1.   Dismisses unanimously the Government's preliminary objection;

2.   Holds by eight votes to one that there has been a violation of Article 6 para. 1 of the Convention;

3.   Holds unanimously that the present judgment constitutes in itself sufficient just satisfaction in respect of the alleged non-pecuniary damage;

4.   Holds unanimously that the respondent State is to pay the applicant, within three months, 1,000,000 (one million) pesetas for costs and expenses;

5.   Dismisses unanimously the remainder of the applicant's claims.

 

Суд повинен реалістично оцінювати не лише формальні засоби захисту, наявні в національній правовій системі, а й загальну правову та політичну ситуацію, а також особисті обставини заявника (Akdivar та інші проти Туреччини; Khashiyev i Akayeva проти Росії). Суд вирішує чи зробив заявник для вичерпання внутрішніх засобів захисту усе, що можна було розумно від нього очікувати (D.H. and Others v. The Czech Republic). Правило вичерпання не є абсолютним і не може застосовуватися автоматично (Kozacioglu v. Turkey).

 

 Акдивар (Akdivar) и другие против Турции

Судебное решение от 16 сентября 1996 г.

51. До представления своей памятной записки Правительство потребовало проведения отдельного слушания по вопросу его предварительного возражения в соответствии со статьей 26 (см. п. 5 выше). Кроме того, во время устного слушания в Суде Правительство заявило, что настоящая жалоба заявителей является злоупотреблением правом на подачу жалоб. Правительство утверждало также, что нежелание заявителей воспользоваться средствами судебной защиты, доступными в юго-восточной части Турции (см. п. 55-59 ниже), это одно из проявлений общей политики КРП, направленной на то, чтобы очернить Турцию и ее судебные органы и тем самым представить в легитимном свете террористические акты. Как часть этой стратегии КРП необходимо было доказать, что турецкая судебная система в целом неэффективна, не способна иметь дело с подобного рода жалобами и служит целям отчуждения населения юго-восточной Турции от институтов Республики и, в частности, от правосудия. Таким образом, нежелание заявителей по данному делу использовать все внутренние средства правовой защиты преследует явно политические цели.

52. Заявители отрицали, что целью их жалобы была политическая пропаганда против Правительства Турции. Они обратились с жалобой с целью получить возмещение ущерба, связанного с нарушениями Конвенции, от которых они пострадали, а их единственное желание – обеспечить верховенство права в этой части Турции.

2. Мнение Суда

(а) Общие принципы

65. Суд напоминает, что правило об исчерпании всех внутренних средств правовой защиты, о котором идет речь в статье 26 Конвенции, обязывает всех лиц, желающих возбудить дело против государства в международных судебных и арбитражных органах, использовать прежде всего средства правовой защиты, предоставленные национальной правовой системой. Государства освобождаются от ответственности перед международным органом за свои действия, пока они не получат возможности рассмотреть соответствующие дела в рамках собственной правовой системы. Это положение основывается на предположении, изложенном встатье 13 Конвенции (с которой оно тесно связано), что всегда существует эффективное средство национальной правовой защиты в отношении предполагаемого нарушения независимо от того, являются ли положения Конвенции составной частью национального права или нет. Таким образом, важный аспект этого принципа состоит в том, что система правовой защиты, действующая в рамках Конвенции, является субсидиарной по отношению к национальным системам защиты прав человека (см. решение по делу Хэндисайд против Соединенного Королевства от 7 декабря 1976 г. Серия А, т. 24, с. 22, п. 48).

66. Согласно статье 26 Конвенции, заявителю должны быть предоставлены возможности обжалования, достаточные для возмещения ущерба, причиненного предполагаемым нарушением. Средства обжалования должны иметь достаточную степень надежности не только в теории, но и на практике. При этом они должны быть непременно эффективными и доступными (см. inter alia решение по делу Вернийо против Франции от 20 февраля 1991 г. Серия А, т. 198, п. 11-12, п. 27, а также решение по делу Джонстон и другие против Ирландии от 18 декабря 1986 г. Серия А, т. 112, с. 22, п. 45).

Статья 26 Конвенции требует также, чтобы жалобы, которые предполагается рассмотреть в Страсбурге, были заблаговременно переданы в надлежащие национальные органы и были рассмотрены ими по меньшей мере по существу в соответствии с формальными требованиями и в сроки, предусмотренные национальным законодательством, а также, чтобы были использованы все процессуальные средства, которые могли бы предотвратить нарушение Конвенции (см. решение по делу Кардо против Франции от 19 марта 1991 г. Серия А, т. 200, с. 18, п. 34).

67. Однако, как указано выше, ЗАЯВИТЕЛЬ НЕ ОБЯЗАН ПРИБЕГАТЬ К НАЦИОНАЛЬНЫМ ПРАВОВЫМ СРЕДСТВАМ, КОТОРЫЕ ЯВЛЯЮТСЯ НЕАДЕКВАТНЫМИ ИЛИ НЕЭФФЕКТИВНЫМИ.

68. Статья 26 предполагает также распределение бремени доказывания. ПРАВИТЕЛЬСТВА, КОТОРЫЕ УТВЕРЖДАЮТ, ЧТО ЗАЯВИТЕЛЯМИ НЕ БЫЛИ ИСЧЕРПАНЫ ВСЕ НАЦИОНАЛЬНЫЕ ПРАВОВЫЕ СРЕДСТВА, ДОЛЖНЫ ДОКАЗАТЬ СУДУ, ЧТО ЭТИ СРЕДСТВА БЫЛИ ЭФФЕКТИВНЫ И ДОСТУПНЫ КАК ТЕОРЕТИЧЕСКИ, ТАК И ПРАКТИЧЕСКИ В ТО ВРЕМЯ, КОГДА ПРОИСХОДИЛИ СОБЫТИЯ, ЧТО ОНИ ПОЗВОЛЯЛИ ЗАЯВИТЕЛЮ ОБРАЩЕНИЕ С ЖАЛОБАМИ, ИМЕВШИМИ ПЕРСПЕКТИВЫ НА УСПЕХ. Однако после этого бремя доказывания переходит на заявителя: он должен доказать, что те средства, о которых говорило Правительство, были действительно полностью им использованы или они в силу определенных обстоятельств данного конкретного дела явились неадекватными и неэффективными, а также, что существуют особые обстоятельства, которые освобождают заявителя от этой обязанности (см. inter alia решение Комиссии по вопросу применимости жалобы N 7888/60 Австрия против Италии от 11 января 1961 г. Yearbook, т. 4, с. 166-168; жалоба N 5577-5583/72 Доннелли и другие против Соединенного Королевства (первое решение), 5 апреля 1973 г. Yearbook, т. 16, с. 264; решение от 26 июня 1987 г. Американского суда по правам человека по делу Веласкеса Родригеса, предварительные возражения; Консультационное мнение Суда от 10 августа 1990 г. по вопросу “Исключения из принципа необходимости использования всех средств национальной правовой защиты” (статья 46 (1), 46 (2) (а) и 46 (2) (b) Американской Конвенции по правам человека приводится по Серии А, т. 11, с. 32, п. 41). К ЧИСЛУ ТАКИХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ ОТНОСИТСЯ ПОЛНАЯ ПАССИВНОСТЬ НАЦИОНАЛЬНЫХ ВЛАСТЕЙ В СЛУЧАЯХ, КОГДА ДОЛЖНОСТНЫЕ ЛИЦА СОВЕРШАЮТ ОШИБОЧНЫЕ ИЛИ НЕЗАКОННЫЕ ДЕЙСТВИЯ, НАПРИМЕР, НЕ НАЧИНАЮТ РАССЛЕДОВАНИЕ ИЛИ НЕ ОКАЗЫВАЮТ ЗАЯВИТЕЛЮ КАКУЮ-ЛИБО ПОМОЩЬ. В ЭТИХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ МОЖНО ГОВОРИТЬ О ТОМ, ЧТО БРЕМЯ ДОКАЗЫВАНИЯ ВНОВЬ ПЕРЕШЛО НА ГОСУДАРСТВО-ОТВЕТЧИКА, КОТОРОЕ ОБЯЗАНО ПОКАЗАТЬ, ЧТО КОНКРЕТНО ИМ БЫЛО СДЕЛАНО В ЗАВИСИМОСТИ ОТ СЕРЬЕЗНОСТИ ВОПРОСОВ, СТАВШИХ ОБЪЕКТОМ ЖАЛОБЫ.

69. Суд подчеркивает, что он должен применять эти правила в контексте системы защиты прав человека, установленной государствами-участниками. Соответственно статья 26 должна применяться с определенной степенью гибкости и без лишнего формализма (см. вышеупомянутое решение по делу Кардо, с. 18, п. 34). Суд также признает, что принцип необходимости использования внутренних средств защиты не является абсолютным и не может применяться автоматически. При решении вопроса о том, был ли соблюден этот принцип, необходимо принимать во внимание специфические обстоятельства каждого отдельного дела (см. вышеупомянутое решение по делу Ван Оостервейка, с. 18, п. 35). Это означает также, что НЕОБХОДИМО РЕАЛИСТИЧЕСКИ УЧИТЫВАТЬ НЕ ТОЛЬКО САМО НАЛИЧИЕ ПРАВОВЫХ СРЕДСТВ В ПРАВОВОЙ СИСТЕМЕ КОНКРЕТНОГО ГОСУДАРСТВА-УЧАСТНИКА, НО И ОБЩИЙ ПРАВОВОЙ И ПОЛИТИЧЕСКИЙ КОНТЕКСТ, В КОТОРОМ ОНИ ДОЛЖНЫ ДЕЙСТВОВАТЬ, РАВНО КАК И ПОЛОЖЕНИЕ, В КОТОРОМ НАХОДЯТСЯ ЗАЯВИТЕЛИ.

 

 

Аксой против Турции

Дата:

18.12.1996

Країна:

Турция

Судовий орган:

Европейский суд по правам человека

Номер справи:

21987/93

Коротко:

Нарушение статьи 3 Конвенции: применение пыток // Нарушение статьи 5 § 3 Конвенции: длительное доставление к судье // Нет необходимости рассмотрения жалобы по статье 6 § 1 Конвенции: право на суд // Нарушение статьи 13: отсутствие эффективных средств правовой защиты // Не установлено Нарушение статьи 25 § 1 Конвенции: право на обращение в органы Конвенции: нет доказательств//Не доказано существование административной практики нарушения ст.ст. 3, 5 § 3, 6 § 1 и 25 § 1 Конвенции

 

51. Суд напоминает, что правило об исчерпании национальных средств правовой защиты, о которых говорит статья 26 Конвенции, обязывает тех, кто пытается возбудить иск против государства в международном судебном или арбитражном органе, сначала использовать такие средства защиты, предоставляемые национальной правовой системой. Соответственно, государства свободны от ответственности перед международным органом за свои действия, пока они имеют возможность исправить положение в рамках своей собственной правовой системы. Правило основывается на предположении, которое отражено в статье 13 Конвенции – с которой оно тесно переплетается, – что в национальной судебной системе имеются доступные эффективные средства правовой защиты в отношении заявленного нарушения, независимо от того, включены ли правовые нормы Конвенции в национальное законодательство. Поэтому важный аспект этого принципа состоит в том, что механизм защиты, установленный Конвенцией, является субсидиарным по отношению к национальным системам гарантий прав человека (см. упомянутое в п. 38 решение по делу Акдивар и другие, с. 1210, п. 65).

52. В соответствии со статьей 26 заявитель должен иметь нормальный доступ к имеющимся и достаточным средствам правовой защиты, чтобы получить возмещение за нарушения, которые, как он полагает, имели место. Такие средства правовой защиты должны быть достаточно определенными не только в теории, но и на практике, в противном случае они не обладают требуемой доступностью и эффективностью.

Ничто не обязывает обращаться к средствам правовой защиты, которые не являются достаточными и эффективными. В добавление к этому в соответствии с “общепризнанными нормами международного права”, на которые ссылается статья 26, могут возникнуть особые обстоятельства, которые освобождают заявителя от обязательств использовать внутренние средства правовой защиты, имеющиеся в его распоряжении. Это правило также неприменимо, если доказано существование административной практики, состоящей из повторяющихся действий, несовместимых с Конвенцией, в сочетании с официальной терпимостью государственных властей, делающей использование средств защиты тщетным и неэффективным (см. вышеупомянутое решение по делу Акдивар и другие, с. 1210, п. 6 и 67).

53. Суд подчеркивает, что его подход к применению правила об исчерпании правовых средств должен учитывать должным образом тот факт, что оно применяется в контексте механизма защиты прав человека, который согласились установить Договаривающиеся Стороны. Соответственно, Суд считает, что статья 26 должна применяться с некоторой степенью гибкости и без излишнего формализма. Он также далее признает, что правило об исчерпании не является абсолютным и не может быть применено автоматически; при контроле за его исполнением существенно важно принимать во внимание конкретные обстоятельства каждого дела. Это означает, среди прочего, что Суд должен реально оценить не только то, как выглядят в теории средства правовой защиты в данной системе, но и общий правовой и политический контекст, в котором они действуют, а также личные обстоятельства заявителя (см. вышеупомянутое решение по делу Акдивар и другие, с. 1211, п. 69).

 

 

ДЕЛО ХАШИЕВ против РОССИИ и АКАЕВА против РОССИИ

(Жалобы № 57942/00 и № 57945/00)

 

РЕШЕНИЕ

СТРАСБУРГ

24 февраля 2005 г.

 99. Правительство обратилось к Суду с просьбой признать жалобу неприемлемой на основании того, что Заявители не исчерпали всех имеющихся у них внутригосударственных средств правовой защиты. Оно сообщило, что соответствующие органы, в соответствии с национальным законодательством, продолжают проводить уголовное расследование гибели и ранения гражданских лиц и уничтожения собственности в Чечне.

102. Возможность обращения в суд по новому месту жительства подтверждалась тем фактом, что Заявители успешно обратились в Малгобекский районный суд Ингушетии для подтверждения смерти их родственников.

104. Заявители сообщили, что они выполнили обязательство об исчерпании внутригосударственных средств правовой защиты, и что средства правовой защиты, на которые ссылалось Правительство, были иллюзорными, неадекватными и неэффективными. Заявители обосновали такие выводы следующими аргументами.

a) Нарушения были совершены представителями государства

07. Они также заявили, что хотя официальные лица, которые проводили антитеррористические операции в Чечне, должны были знать о возможных широкомасштабных нарушениях прав человека, они не предприняли никаких значительных шагов для их предотвращения или прекращения. Они приложили вырезки из прессы, в которых Президент Российской Федерации высоко отзывается о военных и милицейских операциях в Чечне, и предположили, что прокуроры не захотят противоречить «официальной линии», обвиняя представителей правоохранительных органов или военнослужащих.

108. Заявители утверждают, что существует практика не выполнения требования об эффективном расследовании нарушений, совершенных военнослужащими или милиционерами, как в мирное время, так и во время боевых конфликтов. Они обосновывают свое предположение при помощи четырех доводов: безнаказанность за преступления, совершенные в данный период военных столкновений (с 1999 г.), безнаказанность за преступления, совершенные в 1994 – 1996 годах, безнаказанность за пытки и плохое обращение с задержанными в милиции по всей территории России и безнаказанность за пытки, и плохое обращение в воинских частях вообще.

b) Неэффективность национальной правовой системы по делу Заявителей

110. Заявители также считают, что внутригосударственные средства правовой защиты, на которые ссылается Правительство, были неэффективными из-за неспособности российской правовой системы обеспечить удовлетворение иска. Они сослались на решение Суда по делу Аквидар и другие против Турции и заявили, что Российская Федерация не выполнила требований о том, чтобы средство правовой защиты «было эффективным и доступным, как теоретически, так и практически, в соответствующее время, чтобы оно было доступно и мог обеспечить рассмотрение иска Заявителя и предлагало достаточно реальные перспективы успешного решения дела» (см. решение по делу Акдивар и другие против Турции от 30 августа 1996 г., Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, с. 1210, § 68).

111. Заявители считают, что Правительство не выполнило критерия, заложенного Судом в решении по делу Акдивар, поскольку оно не предоставило никаких свидетельств того, что теоретически существующие возможности могли обеспечить рассмотрение иска Заявителя или, что они предлагали достаточно реальные перспективы успешного решения дела. Заявители поставили под сомнение эффективность каждого из двух средств правовой защиты, предложенных Правительством.

114. Заявители считают, что только проведение надлежащего расследования уголовного дела может являться эффективным средством правовой защиты, и что компенсация нанесенного ущерба может быть назначена им в процессе уголовного судопроизводства, как пострадавшим в результате преступлений. Заявители поставили под сомнение эффективность расследования по их делу.

116. Суд напомнил, что правило исчерпания внутригосударственных средств правовой защиты, на которое ссылается статья 35 § 1 Конвенции, обязывает Заявителя сначала использовать средства защиты, доступ к которым можно получить обычным путем, и которые достаточны по национальному законодательству для того, чтобы получить удовлетворение по выдвинутым претензиям. Наличие таких средств правовой защиты должно быть гарантировано с достаточной определенностью, как в теории, так и на практике, поскольку в противном случае, они не отвечают предъявляемым критериям доступности и эффективности. Статья 35 § 1 также требует, чтобы жалобы, которые предполагается в дальнейшем подать в Европейский Суд, были поданы в соответствующий национальный орган, по крайней мере, по существу и в соответствии с формальными требованиями национального законодательства, но никакого обращения к средствам судебной защиты, которые являются неадекватными и неэффективными, не требуется (см. решение по делу Аксой против Турции от 18 декабря 1996 г., Reports 1996-VI, сс. 2275-76, §§ 51-52, и вышеуказанное решение по делу Акдивар, с. 1210, §§ 65-67).

117. Суд подчеркнул, что применение правила исчерпания национальных средств правовой защиты должно осуществляться с учетом того, что оно применяется в контексте механизма защиты прав человека, который государства, подписавшие Конвенцию, согласились создать на добровольной основе. Соответственно, Суд признал, что СТАТЬЯ 35 § 1 ДОЛЖНА ПРИМЕНЯТЬСЯ С ОПРЕДЕЛЕННОЙ СТЕПЕНЬЮ ГИБКОСТИ И БЕЗ ЧРЕЗМЕРНОГО ФОРМАЛИЗМА. Он также признал, что правило исчерпания правовых средств не является абсолютным или автоматическим; при выяснении, было ли оно соблюдено, важно принимать во внимание обстоятельства конкретного дела. Это, в частности, означает, что Суд должен реалистически подходить не только к существованию формальных средств судебной защиты в правовой системе соответствующей страны-участницы Конвенции, но и к общему контексту, в котором они функционируют, а также к личным обстоятельствам Заявителя. Он должен определить, сделал ли Заявитель, с учетом всех обстоятельств дела, все, что разумно можно от него ожидать, для того, чтобы исчерпать все внутригосударственные средства правовой защиты (см. вышеуказанное решение по делу Аквидар и другие, с. 1211, § 69, и вышеуказанное решение по делу Аксой, с. 2276, §§ 53 и 54).

118. Суд определил, что российское законодательство предоставляет два принципиальных пути удовлетворения требований жертв незаконных или преступных действий, приписываемых государству или его представителям, а именно – гражданское разбирательство и средства правовой защиты в порядке уголовного судопроизводства.

123. Что касается правовых средств защиты в порядке уголовного судопроизводства, Суд отметил, что Заявители уведомили власти об убийстве их родственников достаточно своевременно. 10 февраля 2000 г. первый Заявитель обратился в Малгобекское Управление Внутренних Дел с просьбой провести осмотр тел его брата и племянника, одновременно потребовав проведения расследования. Второй Заявитель обратилась в суд в Малгобеке, который 7 февраля 2000 г. удостоверил факт смерти ее брата от огнестрельных ранений. В июле 2000 г. второй Заявитель обратилась к прокурору с письменной просьбой провести расследование смерти ее брата (см.§§ 26, 28-30 и 61 выше). РАССЛЕДОВАНИЕ, КОТОРОЕ НАЧАЛОСЬ С ЗАДЕРЖКОЙ И ТОЛЬКО ПОСЛЕ ПОДАЧИ ЗАЯВИТЕЛЯМИ РЯДА ЖАЛОБ, ПРОДОЛЖАЛОСЬ ТРИ С ПОЛОВИНОЙ ГОДА. Обвинение никому не предъявлялось. Заявители считают, что расследование продемонстрировало свою неэффективность, и что они не были должным образом информированы о ходе следствия, поэтому не могли принять участия в нем или обжаловать его результаты. Правительство утверждает, что соответствующие органы проводили и проводят уголовное расследование согласно национальному законодательству.

126. Заявители считают, что вне разумного сомнения установлено, что их родственники были умышленно убиты солдатами федеральных сил. Они считают, что имеются достаточно обоснованные, четкие и согласующиеся между собой доказательства, которые соответствуют принятым для доказательств нормам.

142. Хотя следствие не было завершено, и виновные не были найдены и задержаны, из следственных материалов однозначно следует, что прокуратура рассматривала только одну версию событий, а именно, выдвинутую Заявителями. В документах, содержащихся в уголовном деле, сделаны неоднократные ссылки на то, что убийства были совершенные военнослужащими. В постановлении следователя от 3 мая 2000 г. о возбуждении уголовного дела делается ссылка на «массовое убийство гражданских жителей военнослужащими «205 бригады» (см. § 48 выше). В своих заявлениях следственным органам и гражданскому суду первый Заявитель называл убийцами федеральных военнослужащих. В заявлениях первого Заявителя и его сестры от 5 мая 2000 г. содержатся показания о встрече с солдатами, которая произошла 25 января 2000 г. Эти солдаты признали, что они совершили убийства из мести. Показания всех других свидетелей указывают на солдат, как тех, кто совершил убийства. (см. §§ 50 – 62).

147. Исходя из имеющихся материалов, Суд считает установленным, что родственники Заявителей были убиты военнослужащими, и что вина за их убийство может быть возложена на государство. Он отметил, что Российское правительство не предоставило никаких объяснений относительно смерти этих людей, а также никаких оснований для оправдания применения летальной силы его представителями (см. §§ 129-130 выше). Поэтому ответственность за смерть родственников Заявителей возлагается на государство-ответчика и Судом, соответственно, отмечается, что имеет место нарушение статьи 2.

148. Заявители также утверждают, что Правительство-ответчик не провело независимого, эффективного и тщательного расследования смерти их родственников.

151. Заявители также утверждают, что расследование преступлений с самого начала было неадекватным и неполным и не может считаться эффективным. Они указали на недостатки следствия. Они отметили, что второго Заявителя не признавали потерпевшей по уголовному делу вплоть до марта 2003 г., что сделало невозможным ее участие в процессуальных действиях по делу. Они указали на то, что судебно-медицинская экспертиза не была проведена должным образом, что не были собраны соответствующие показания родственников и других свидетелей, не были допрошены выжившие лица. Они также заявили, что было предпринято недостаточно мер для выявления виновных в совершении преступления среди военнослужащих.

152. Правительство не согласно с тем, что имели место недостатки следствия. Оно указало на то, что оба Заявителя были признаны потерпевшими и поэтому могли участвовать в процессуальных действиях по делу и обжаловать решения, с которыми они не согласны. По утверждениям Правительства, выдвинутые в время проведения расследования Заявителями обвинения и заявления, тщательно проверялись.

158. СУД БЫЛ ПОРАЖЕН РЯДОМ СЕРЬЕЗНЫХ И НЕОПРАВДАННЫХ СЛУЧАЕВ БЕЗДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПОСЛЕ НАЧАЛА РАССЛЕДОВАНИЯ. Наиболее заметным примером является то, что Суд не получил никаких данных, которые бы свидетельствовали о каких-либо попытках установить место дислокации «205 бригады из Буденновска», на которую часто делаются ссылки в уголовном деле, и изучить ее возможную причастность к убийствам. Нет никаких свидетельств того, что следователи пытались установить точное название и местонахождение этого воинского подразделения, связаться с его командирами или попытаться связаться с солдатами, которых некоторые свидетели назвали по именам, хотя бы для того, чтобы допросить их в связи с преступлениями. Трудно представить себе эффективное расследование, в ходе которого не делались попытки выяснить хотя бы что-нибудь о воинском подразделении, которое было названо.

160. Еще одним элементом следствия, который требует комментария, является то, что другие жертвы и возможные свидетели преступлений не были вовремя выявлены и допрошены. Например, второй Заявитель, тело брата которой было обнаружено вместе с телами сестры и племянника первого Заявителя, не признавалась потерпевшей по уголовному делу вплоть до марта 2003 г., в течение почти трех лет с момента начала расследования. В ходе всего предварительного следствия по уголовному делу ее ни разу не допросили.

164. Наконец, относительно манеры проведения расследования Суд отмечает, что с мая 2000 г. по январь 2003 г. следствие приостанавливалось и возобновлялось восемь раз. Заявители (несмотря на процессуальный статус первого Заявителя) не были вовремя информированы об этих шагах и поэтому не имели возможности обжаловать их у вышестоящего прокурора. Следствие передавалось из одной прокуратуры в другую не менее четырех раз, при этом никакого четкого пояснения таким действиям дано не было, а Заявители об этом не информировались.

166. В свете вышеизложенного, Суд считает, что власти не провели результативного расследования уголовного дела и обстоятельств, сопутствующих смерти Хамида Хашиева, Лидии Хашиевой, Ризвана Таймесханова, Анзора Таймесханова и Адлана Акаева, что сделало обращение за помощью к средствам правовой защиты в порядке гражданского судопроизводства также неэффективным при данных обстоятельствах. Суд отклоняет предварительные возражения Правительства и считает, что в этом отношении имеет место нарушение статьи 2.

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 
                           Друга секція

                          Р І Ш Е Н Н Я 
 

                   Справа "Меріт проти України" 
                        (заява N 66561/01)

                  Страсбург, 30 березня 2004 року 
 

У рішенні у справі Меріт проти України (Merit v. Ukraine) Суд дійшов до висновку про порушення статті 13 Конвенції через відсутність у внутрішньому законодавстві ефективного і доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника стосовно тривалості розгляду кримінальної справи. Суд у цій справі повторив, що засіб є «ефективним», якщо  він може бути використаний або для прискорення винесення судом рішення у справі, або для забезпечення заявника відповідним відшкодуванням за затримку, яка вже допущена.

43. Заявник  скаржиться  відповідно  до  статті 6 параграфа 1 
Конвенції  (  995_004  )  на  нерозумну  тривалість  кримінального
розслідування    щодо    нього.    Він    також    скаржиться   на
відсутність ефективних засобів захисту відносно  його  скарг,  які
вимагаються статтею 13 Конвенції.
50. Уряд  стверджував,  що   заявник   не   використав   всіх 
національних засобів  правового захисту,  оскільки він не оскаржив
до  прокурора  вищого  рівня  постанову   про тимчасове  зупинення
розслідування в  його справі (див.  параграф 42).  У зв'язку з цим
він посилався  на  ст.  234   Кримінально-процесуального   кодексу
( 1002-05 ) (КПК).  Більше того, Уряд зазначав, що статті 55 і 124
Конституції України  (  254к/96-ВР  )  і  ст.   248-3   Цивільного
процесуального кодексу   (   1502-06  )  (ЦПК)  надавали  заявнику
додаткові засоби правового захисту,  які б дозволили  йому  подати
скаргу  до  суду  на  неправомірні  дії слідчого,  який відмовився
діяти відповідно до постанови  заступника  прокурора  Чернівецької
області від 19 вересня 2000 р.  (див.  параграф 39).  Проте він не
скористався цим засобом правового захисту.
56. Таким чином,  Суд вважає,  що  національне  законодавство 
забезпечує  судовий  контроль  за  діями  органів слідства.  Проте
необхідно з'ясувати, чи цей контроль міг бути ефективно здійснений
у  справі відразу і чи був він доступним,  а не просто теоретичним
чи  ілюзорним  на  момент  подання   заяви.   Зокрема,   необхідно
встановити,  чи  ці  засоби  правового захисту надали обгрунтовані
перспективи успіху стосовно скарги заявника на підставі  Конвенції
( 995_004 ) щодо необгрунтованої тривалості провадження.
57. Суд   зазначає,   що   відповідно   до   його   усталеного 
прецедентного права метою норми про національні  засоби  правового
захисту, яка міститься в ст. 35 параграфа 1 Конвенції ( 995_004 ),
є  надання  Договірним сторонам можливості запобігти або виправити
стверджувані порушення прав до того,  як ці заяви будуть  передані
до  Суду.  Проте  лише  ефективні засоби правового захисту повинні
бути використані.  На Урядові,  який стверджує  про  невичерпання,
лежить  обов'язок  переконати Суд,  що засіб правового захисту був
ефективним  і  доступним  як  теоретично,  так  і  на  практиці  у
відповідний  час.  Якщо  цей  тягар доведення був задоволений,  то
заявник   повинен   довести,   що   засіб    правового    захисту,
запропонований  Урядом,  був  фактично  вичерпаний  чи з будь-яких
причин  був  неадекватний  та  неефективний  у  певних  обставинах
справи, або що існували виключні обставини, що звільняють заявника
від цього     обов'язку      (див.      рішення      у      справі
"Данкевич  проти  України" ( 980_200 ), заява N 40679/98, параграф
107, 29 квітня 2003 року).
58. Суд наголошує,  що при застосуванні цієї норми  необхідно 
враховувати конкретні обставини справи. Відповідно, він визнав, що
ст. 35 повинна застосовуватися з певним ступенем гнучкості  і  без
надмірного формалізму.  Суд  визнав,  що норма про вичерпання всіх
національних засобів правового захисту не є абсолютною,  як  і  не
є такою,  що  застосовується  автоматично;  встановлюючи,  чи була
норма   дотримана,необхідно   враховувати   відповідні   обставини
конкретної справи.  Це означає, серед іншого, що Суд повинен брати
до уваги не лише існування формальних засобів правового захисту  в
правовій  системі  відповідної  Договірної  сторони,  а й загальну
правову та політичну ситуацію,  в якій вони  використовуються,  та
особисті обставини заявника (див.  рішення у справі "Акдівар проти
Туреччини" від 16 вересня 1996  року,  Reports  of  Judgments  and
Decisions 1996-IV,  с.  1211, параграф 59). Він повинен з'ясувати,
чи при всіх обставинах справи заявник зробив все,  чого можна було
обгрунтовано   очікувати,щоб   вичерпати  всі  національні  засоби
правового захисту.
3. Оцінка Судом вичерпання 
                   національних засобів захисту

     61. Застосовуючи  вищевказані міркування до цієї справи,  Суд 
встановив, що заявник мав можливість з  23  травня  2001  року  та
29 червня 2001 оскаржити до національного суду постанову прокурора
Чернівецької області від 19  вересня  2000  року  про  відновлення
кримінального  розслідування  проти нього.  Заявник міг зробити це
як в порядку цивільного провадження  відповідно  до  статті  248-3
ЦПК (  1502-06  ),  так  і  в  порядку  кримінального  провадження
відповідно до  статті  234  КПК  (  1002-05  ).  Тому  Суд  вважає
за необхідне   дослідити,   чи  відповідали  ці  засоби  критеріям
статті 35 параграфа 1 Конвенції ( 995_004 ).

     62. Щодо  подачі  скарг  до  прокурора  вищого   рівня,   які 
відповідно до  зауважень  Уряду  повинні розглядатися як ефективні
засоби,  Суд  зауважує,  що  вони  не   можуть   розглядатися   як
"ефективні"   та   "доступні",   оскільки   статус   прокурора  за
національним законодавством  та  його   участь   в   кримінальному
провадженні проти  заявника  не  надають  достатньої  гарантії для
незалежного та безстороннього розгляду скарги заявника.

     63. Зокрема,   Суд   зауважує,   що    Конституція    України 
( 254к/96-ВР ) закріплює розподіл влади на законодавчу,  виконавчу
та судову.   Відповідно   до    положень    Конституції    України
1996 року,   які   регулюють   здійснення  правосуддя,  правосуддя
здійснюється виключно незалежними судами.  Положення, пов'язані зі
структурою, функціями і організацією прокуратури,  які знаходяться
в Розділі VII Конституції України (статті 121-123) і в Законі "Про
прокуратуру" ( 1789-12 ) (Розділ 1-2),  закріплюють, що прокурорам
належить функція  обвинувачення  в  кримінальному  провадженні.  У
зв'язку   з   цим  Суд  звертає  увагу  на  твердження  Уряду,  що
прокуратура в Україні на той час і зараз,  зокрема,  підконтрольна
Генеральному  прокурору  України,  який  призначається  на  посаду
Президентом України за згодою Верховної  Ради  України.  Президент
України може також звільнити Генерального прокурора України з його
посади без згоди Парламенту.  Таким чином,  безсумнівним є те,  що
прокурори під час виконання своїх функцій знаходяться під наглядом
владних органів,  які відносяться до виконавчої  гілки  влади.  На
думку   Суду,   тільки  той  факт,  на який посилається  Уряд,  що
відповідно до вказаного законодавства прокуратура,  крім виконання
функції обвинувачення,  ще й діє в інтересах суспільства,  не може
розглядатися як  підтвердження  її  судового  статусу  чи  статусу
незалежного та   безстороннього   суб'єкта.   Суд   зазначає,   що
прокуратура здійснює функції  розслідування  та  обвинувачення,  а
тому   її   положення   в   кримінальному   провадженні,  як  було
передбачено законодавством в той час,  зокрема положеннями  Закону
України   "Про   прокуратуру"   (розділ   1-2)   і   Кримінального
процесуального Кодексу України ( 1001-05 ) (стаття 22,  25 і  32),
повинно  розглядатися як положення сторони цього провадження.  Суд
зазначає, таким  чином,  що  звернення  до  прокурора,  який   був
стороною кримінального   провадження   в   цій  справі,  не  надає
обгрунтованого  сподівання  на  успіх,  оскільки  воно   не   було
"ефективним".   Отже,   на   заявнику   не   лежало   зобов'язання
скористатися цим засобом.

     64. Таким чином, оскільки вище було запропоновано, що заявник 
повинен був  використати  засіб,  передбачений  статтею  248-3 ЦПК
України ( 1502-06 ),  Суд  вважає,  що  у  разі  використання  цих
заходів   заявник   міг  звернутись  до  національних  судів  щодо
дій певного слідчого чи прокурора  як  державних  службовців.  Суд
зазначає, що  хоча  заявник дійсно не подав цивільного позову щодо
відшкодування збитків,  завданих затягуванням розслідування у  цій
справі, Уряд   не   проілюстрував,  як  використання  цих  заходів
виправить затримку у розгляді справи.  Суд вважає, що недостатніми
є приклади національної судової практики, надані Урядом.
  66. За   таких   обставин   Суд  вважає,  що  не  було  чітко 
встановлено, що звернення до запропонованих Урядом засобів захисту
могло  забезпечити  заявнику відшкодування з огляду на його скарги
щодо тривалості провадження у цій справі.  Крім того,  Суд вважає,
що   ця   справа  відрізняється  від  інших  справ,  пов'язаних  з
тривалістю провадження,  які розглядались проти Італії, Словаччини
та Хорватії,    де   заявники   могли   очікувати   відшкодування,
запровадженого "Законом Пінто",  після того,  як вони подали  свої
заяви до   Суду,    оскільки    відшкодування,    передбачене    у
"Законі Пінто",   задовольняло   вимоги   статті  35  параграфа  1
Конвенції ( 995_004 )  щодо  питань  ефективності  та  доступності
(див.,  наприклад,  ухвалу  у  справі  "Джакометті  та  інші проти
Італії, N   34939/97,   ECHR   2001/-XII, чи  ухвалу   у    справі
"Бруско проти  Італії",  N  69789/01,  ECHR  2001-IX).  Суд  також
зазначає, що засоби захисту у вищезгаданих справах були спеціально
створені з метою надання відшкодування за тривалість провадження.

     67. Суд вважає,  що у світлі  поданих  сторонами  доказів  ця 
справа піднімає  серйозні  питання  фактів  та права відповідно до
Конвенції ( 995_004 ),  визначення яких потребує  розгляду  справи
щодо суті.  Таким чином, Суд доходить висновку, що у заяві не може
бути відмовлено з мотивів невикористання усіх національних засобів
захисту в сенсі статті 35 параграфа 1 Конвенції. Інших підстав для
визнання заяви неприйнятною встановлено не було.

 

Вход на сайт

Задайте вопрос юристу

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

Задайте вопрос прямо сейчас и получите быстрый ответ.

Срочная юридическая консультация, экспресс-анализ дела - 300 - 900 грн.

Viber 096-545-40-33

Telegram 096-545-40-33

[email protected]

simpleForm2
×