Вход/Регистрация

Юридические услуги. Представительство ваших интересов

Viber 096-545-40-33
Telegram 096-545-40-33, [email protected]


%PM, %22 %647 %2012 %14:%Дек

Журналістське розслідування – синтетичний жанр аналітичної публіцистики

Оцените материал
(12 голосов)
Журналістське розслідування – синтетичний жанр аналітичної публіцистики, що дозволяє зробити розслідування з використанням елементів аналітичної статті, інтерв’ю, репортажу, офіційних матеріалів.
"Редакція загальнодержавної газети "Зона закону"

Редакція висвітлює злободенні антиправові явища у суспільстві шляхом організації та реалізації детектив-журналістських розслідувань за зерненнями читачів.

Журналістське розслідування — ексклюзивний журналістський матеріал на суспільно важливу тему, при цьому існують особи або структури, які намагаються приховати інформацію стосовно цієї теми

Газета виходитиме в електронному та паперовому вигляді. Призначена для вільного розповсюдження (без будь-яких платежів)

Електронний адрес газети http://ut.kiev.ua/zona-zakona.html
Зміст
Вступ. 3
Глава 1. Специфіка журналістських розслідувань. 7
1.1Журналістське розслідування – синтетичний жанр аналітичної публіцистики. 8
1.1.1“Вищий пілотаж” публіцистики. 10
1.1.2 Інформаційний простір 11
1.2 Специфіка пошуково-творчого процесу в роботі журналіста. 14
1.3 Методика журналістського розслідування 14
Глава 2 Розслідування життя і смерті Г.А.Гапона 16
2. 1.Життя і біографія Гапона Г.А, 16
2.1.1.Університети Гапона 17
2.1.2. Нетиповий агент 18
2.1.3. Революційна суть „Зібрання” 20
2.1.4.«У нас немає більше царя!» 22
2.1.5.Непорозуміння, що коштувало життя 25
Висновки 28
Список літератури 31

Вступ.
Актуальність теми дослідження. В сучасних дослідженнях, присвячених журналістиці, все більш простежується думка про неперевершене значення творчості, пошуку нових підходів до висвітлення сучасної проблематики, яка розширює поінформованість людини. Журналістське розслідування це система, що засобами збору інформації, спілкування і мислення та творчості акумулює інформацію про певну проблему. У зв’язку з передачею інформації та спілкуванням відбувається створення художніх, релігійних, творчих систем у яких відзеркалено семантичні, містичні та інші асоціацій журналіста.
Журналістське розслідування – синтетичний жанр аналітичної публіцистики, що дозволяє зробити розслідування з використанням елементів аналітичної статті, інтерв’ю, репортажу, офіційних матеріалів.
В усіх підрозділах засобів масової інформації: телебачення, радіо та Інтернет використовуються різні жанри журналістики у тому числі й журналістське розслідування. Засадничими принципами журналістської роботи у жанрі розслідування є важлива суспільна функція, яку можна сформулювати у декількох позиціях:
Журналістське розслідування має основною метою своєї діяльності правдиву, вчасну і докладну передачу суспільно-значимої інформації від її джерел до кожного члена суспільства;
Протягом журналістського розслідування можуть відбуватися публічні дискусії. Відбувається зворотній зв’язок між різними інститутами та частинами суспільства;
Журналістське розслідування в Україні не обмежується захистом інтересів окремих політичних сил, окремих соціальних, національних, етнічних і расових груп, окремих бізнес-груп, окремих релігійних громад. А дбає про загальний інтерес українського суспільства і кожного його індивіда – отримати вдосталь високоякісної інформації про те, що відбувається. Щоби людина змогла прийняти виважені, усвідомлені повсякденні рішення, незалежно від партійної, національної, етнічної приналежності, соціального статусу, достатку, місця мешкання, роду занять, віросповідання, статі тощо,
Журналістське розслідування, має також відігравати роль професійного журналістського еталону в інформаційному просторі України. Бути запобіжником щодо спроб влади, бізнесу чи інших впливових інституцій здійснювати незаконну цензуру в окремих засобах масової інформації, чи в усьому інформаційному просторі України.
Журналіст на протязі усього розслідування повинен подавати будь-яку інформацію безсторонньо і неупереджено.
Об’єктом курсової роботи дослідження є процес журналістського розслідування, практичне використання набутого досвіду.
Предметом дослідження є журналістське розслідування .
Мета роботи — здійснити на основі ґрунтовного аналізу матеріалів, опублікованих джерел, наукової літератури, Інтернет джерел, проведення інтерв’ю, комплексного дослідження офіційних джерел журналістське розслідування. Проаналізувати джерела й стан наукової розробки досліджуваної проблематики.
У роботі є необхідність відзначити особливості розслідувань. Журналіст, що проводить власне розслідування, як правило, потрапляє у перехрестя численних впливів. Це - і спроби використати журналістське розслідування як інструмент політичної боротьби, або економічної конкуренції, і намагання перетворити журналістське розслідування на канал зливу компромату, і відверте прагнення приховати істину. Одним із способів обійти ці перепони є володіння технічними прийомами журналістського розслідування.
Враховуючи об'єктивну складність жанру журналістського розслідування і те, що в сучасному світі існує потужна тенденція підміняти інформацію новими стереотипами, міфами і навіть дезінформацією носіями якої часом виступають потужні державні і навіть міжнародні інституції.
Тому, варто взагалі вести мову про незалежне журналістське розслідування.
• визначимо методи та інструменти подолання труднощів у зборі фактів, визначенні теми розслідування, отриманні доступу до інформації;
• Відзначимо етичні засади, при здійсненні розслідувань, відносини зі спонсорами або замовниками розслідувань;
• юридичні засади проведення журналістських розслідувань з питань корупції та законодавчі акти, які впливають на підготовку та проведення розслідувань;
• забезпечення безпеки журналістів під час проведення розслідувань з питань корупції;
• методи та інструменти збору, аналізу та поєднання фактів, написання зрозумілих та переконливих статей;
• командну роботу та ефективне використання людських ресурсів як вирішальний фактор у здійсненні журналістських розслідувань;
• практичний досвід українських журналістів.
• журналістське розслідування: жанр та метод;
• пошук теми для розслідування;
• схема дій під час проведення журналістського розслідування;
• способи та метода збору інформації (робота з джерелами інформації, роль інтерв’ю під час розслідування, робота з документами, інформаційні запити, як збирати та використовувати архіви, використання різноманітних баз даних і ресурсів Інтернету);
• етичні стандарти журналістського розслідування.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:
зроблені у роботі висновки розширюють і поглиблюють теоретичні знання про дослідження журналістського розслідування. Сучасний розвиток науки дозволяє зробити комплексне дослідження журналістського розслідування за принципами що використовуються у нашій роботі як зв’язок теорії та практики, у пізнанні реальності, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного в системі журналістського розслідування. Методика журналістського розслідування допомагає повноцінно проаналізувати та зробити диференціацію процесів становлення і розвитку проблеми. Для визначення особливостей специфіки пошуково- творчого процесу в роботі журналіста, використовуємо системний підхід, який дозволяє визначити та описати складну систему проблеми, систематизувати матеріали.
Проаналізуємо етапи журналістського розслідування.
1. Iнформацiйно-аналiтичний. Основна мета — збір та обробка iнформацiї за різною тематикою, її структуризація, створення архіву та бази даних, куди входять рiзноманiтнi установи. Наприклад, якщо розробляється iнформацiя щодо якихось подій, цей вiддiл надає аналiтичнi відомості, що допомагають простежувати ситуацію у розвитку подій та зовнiшнiх чинників, які впливають на хід розслідування.
2. Електронна версія новин. Цей етап потрібен, "щоб тримати руку на пульсi подій, які відбуваються у мiстi та в країні". Також допомагає поповнювати власну базу даних, шукати теми для розслідувань й проводити оперативні розслідування у режимі on-line.
3. Мета роботи — експертна оцінка iнформацiї, яку отримав журналіст, розробка та перевірка iнформацiї через бази даних правоохоронних органів, зв'язок iз ними та співпраця iз незалежними експертами.
4. Основне розслідування. Саме тут концентрується, обробляється та перетворюється на публікацію вся iнформацiя, яку збирає та обробляє журналіст.
5. Бажано, щоби юристи за фахом, прочитали уже пiдготованi журналістом матеріали та зробили перевірку їх щодо вiдповiдності чинному законодавству. Цей допомагає журналістам уникнути судових справ.
Більшість журналістів вважають, що майбутнє розслідувань все ж таки за соціальною тематикою, бо вона ширша та може об’єднувати рiзнi царини життя: починаючи від політики та економки й закінчуючи саме криміналом.
Доповнимо поняття „журналістське розслідування”. Наголосимо на значущості незалежного журналістського розслідування.

Глава 1. Специфіка журналістських розслідувань.
Специфіка цього жанру полягає саме в туму, що журналіст, який проводить власне і, відповідно - незалежне, розслідування, опиняється наодинці. Він має шукати правду, добре розуміючи, що всі з ким він спілкуватиметься, будуть проти нього. У кожного з них свій інтерес, а у журналіста він має буди один - знайти правду, з'ясувати, що ж насправді відбулося. Для цього треба уникати не лише будь-яких зовнішніх впливів, а й свого власного упередження і самовпевненості.
Треба не боятися виглядати наївним і ставити наївні питання. Часом саме вони допомагають зрозуміти, що відбулося. Усе інше - різноманітні види розслідувань на замовлення, або псевдо розслідування за підкинутою інформацією, не мають жодного відношення до журналістики і непотрібні нашому читачеві [ , C.10].
Незалежна журналістика може бути доброю і поганою, а залежна - тільки поганою. Тому головним мірилом тут має бути чесність. Журналіст має бути чесним перед самим собою і своїм читачем.
Хтось вважає журналістику просто професією, для когось вона є покликанням, а для когось - способом заробляння грошей. Без сумніву, для більшості журналістика - це покликання. І треба підкреслили, що журналістське розслідування має бути незалежним [ ].
Більшість європейських журналістів зараз не знають того страху, в якому живуть наші. Страх за своє життя, життя своїх близьких, страх залишитись без роботи у наслідок того, що торкаєшся болючих проблем сучасного суспільства. В цьому плані європейські журналісти є захищеними існуючим рівнем демократії. У демократичному суспільстві міністри бояться журналістів, а в недемократичному – навпаки [ ].
Журналіст залежить і від редактора, і від читачів свого видання. Журналіст має не лише запропонувати цікавий сюжет, а й якісно і своєчасно підготувати цей матеріал. В цьому плані не може бути свободи, навпаки, існує жорстка конкуренція і журналістів, і видань.
Для журналістів зараз існує проблема певних стереотипів у визначенні пріоритетності інформації. Це особливо стосується радіо і телебачення. Прикладом можуть слугувати новин на провідних телеканалах. Всі вони висвітлюють, як правило, ті ж самі події і на основі повідомлень інформаційних агенцій. Це - проблема скоріше технологічна і зовсім не пов'язане з якимось диктатом, а тим більше страхом.
Нові інформаційні технології, допомагають працювати в Інтернеті і досліджувати цю всесвітню мережу. Новітні технології руйнують усі існуючі стереотипи. Інтернет дозволяє кожному стати головним редактором власного видання. Це не завжди добре, але саме це лякає хазяїв преси.
Журналістське розслідування часто пов’язано з ризиком власного життя, коли журналіст стає заручником офіційної пропаганди [ ]. Коли джерела інформації теж не можна перевірити, часто журналістам приходиться виклали свій досвід, враження, але це не можна вважати журналістським розслідуванням.
1.1Журналістське розслідування – синтетичний жанр аналітичної публіцистики.
Будь-яка інформація, що пропонується журналістами телеглядачам, радіослухачам читачам і користувачам інтернет-ресурсів, повинна безумовно відповідати таким стандартам новинної журналістики, як:
• оперативність,
• точність,
• достовірність,
• збалансованість,
• відокремлення фактів від коментарів та оцінок,
• повнота,
• простота.
Будь-яка новина подається інформаційними редакціями, журналісти прагнуть до того, щоб будь-яку новину знаходити і повідомляти своїм користувачам раніше за інші засоби масової інформації. При цьому новина подається у тому вигляді та форматі, який є досяжним на даний момент часу [ ].
Провівши журналістське розслідування, отримавши нову інформацію, в наступному випуску новина подається вже у більш повному вигляді, з новими подробицями, у розвитку, у більш складному форматі.
Задля досягнення оперативності інформаційні служби Громадського мовлення мають активно і раціонально використовувати ініціативу співробітників, технічний ресурс, робочі зв'язки і співробітництво з іншими мас-медіа. Всі співробітники інформаційних редакцій мають орієнтуватися у значущості тієї чи іншої новини, щоб своєчасно вносити корективи у попередні плани роботи і концентруватися на більш значущих темах. Для цього всі творчі співробітники інформаційних редакцій мають стежити не лише за подіями у сфері власної спеціалізації, але й цікавитися іншими суспільно-важливими темами.
Прагнення до оперативної подачі новини не повинно призводити до порушення будь-якого іншого зі стандартів журналістської етики. Особливо це стосується таких стандартів, як точність і достовірність.
Є неприпустимим задля оперативності подавати в ефір або викладати в Інтернеті не перевірену належним чином інформацію.
Факти, що їх подають користувачу інформаційні журналістом, повинні точно відповідати реальним подіям чи даним [ ].
Будь-які висловлювання в ефірі журналіста по телебаченню чи радіо або на інтернет-ресурсах повинні цитуватися або переказуватися без спотворення первинного змісту.
Будь-яке поєднання відеоряду та інтершуму з журналістською начиткою, аудіоряду з журналістською начиткою, фото з текстом інтернет-повідомлення, не повинно спотворювати реальність і не може бути предметом маніпуляцій. В подіях, де головною є „картинка”, вона і має домінувати в подачі інформації: тобто коментуємо картинку, а не ілюструємо написаний текст. Відтак для таких подій (як, наприклад, кількість учасників масових акцій) „картинка” має бути всеохопною, а не фрагментарною.
Будь-яка інформація, яку подають журналісти у журналістському розслідуванні, повинна бути гарантовано точною, що вимагає серйозного, прискіпливого її збирання, обробки і подачі. Стандарт вимагає від фахівця докладати щоразу максимум зусиль для перевірки кожної інформації.
За точність інформації, яку подають видання, відповідає насамперед репортер. У оперативній ситуації, коли немає інших джерел, або неможливо знайти інші джерела, редактори повністю покладаються на те, що репортер докладно розібрався у своїй темі. Маючи суперечливі відомості від репортера та з інших джерел, редактори вживають заходів для з’ясування істини і, якщо це не вдається, дають дозвіл на оприлюднення інформації репортера. З цих причин, відповідальність за точність фактажу насамперед лежить саме на журналістові – авторі повідомлення.
При пошуку інформації, журналісти повинні докладати всіх можливих зусиль для того, щоб отримати її самостійно від першоджерела. І лише, якщо це неможливо, отримувати її від тих, хто в свою чергу отримав її від першоджерела[6].
Але попри те, що конкретну інформацію перевіряють ті, хто має це зробити за своїми посадовими обов'язками, точність має бути справою честі всієї редакції і кожного її співробітника. Тому кожний співробітник редакції може бути цілком незалежним додатковим "контролером точності" і докласти власної ініціативи до уточнення будь-якої інформації, яку редакція готує до оприлюднення.
Інформація, отримана від співробітників прес-служб, прес-секретарів, речників, прес-аташе, які уповноважені робити заяви від органів влади, установ, організацій, партій, рухів, парламентських фракцій і груп, окремих народних депутатів чи політиків, розцінюється Громадським мовленням, як офіційна позиція останніх. Ця інформація оприлюднюється із обов’язковим зазначенням джерела, яке несе відповідальність за її точність [ ].
Вимагаючи від журналістів дотримання стандарту точності. Відзначається, що будь-яка особа, що надає журналісту певну інформацію, може бути недостатньо компетентною, а може й свідомо подавати неякісну або неправдиву інформацію зі своєю корисливою метою. Тому, повідомляти про подію, яку не бачили на власні очі відповідальні співробітники редакції, або ж про факти, відомі лише зі слів сторонньої особи, слід лише перевіривши їх щонайменше ще у двох джерелах інформації. Якщо йдеться лише про попередні дані і ця інформація є надзвичайно суспільно значимою, слід обов'язково загострювати увагу користувача на цій обставині. Таку інформацію можна давати лише у надзвичайних випадках! [ ]
У будь-якому разі, якщо у журналіста є сумніви в точності певної інформації, а перевірити її з певних причин неможливо, від такої інформації слід відмовлятися, якою б цікавою вона не виглядала. І ще одне застереження: що більш сенсаційною чи скандальною виглядає інформація – то ретельнішою має бути її перевірка!
1.1.1“Вищий пілотаж” публіцистики.
Журналістське розслідування вважається синтетичним жанром журналістики. Він характеризується різними мовностилістичними настановами й формальними ознаками. Стосовно форми , то розслідування матиме форму продиктовану певними умовами побудови композиції, але необхідно зберігати її цілісність.
На відміну від новин, інформаційно-аналітичні та публіцистичні програми чи статті, матеріали розслідування є авторськими. Відтак журналіст-автор має право коментувати факти з точки зору причин та наслідків. У межах журналістського розслідування автор-журналіст має право на озвучення власної версії (гіпотези) з наступним пошуком фактів, що підтвердили б її.
Разом з тим, стандарт відокремлення фактів від коментарів є чинним і для авторських програм у тій частині, що свої висновки чи судження автор повинен чітко відділяти від суджень інших учасників програми і від викладу фактів (“На мою думку...”, “Вважаю...” тощо). Так само чинним є вимога до того, що ведучий не має права використовувати чужу думку, як власну. Необхідно чітко посилатися на автора цієї думки [ ].
Крім того, у авторських програмах є обов’язковим дотримання автором таких стандартів, як точність, достовірність, збалансованість і повнота подачі інформації. Неприпустимим є ігнорування думок або фактів, які “не працюють” на підтвердження авторської версії або авторського висновку.
Авторські розслідування для глядача мають чітко ідентифікуватися саме як авторські для того, щоб споживач теле, радіо продукту розумів, що висловлена автором думка є не фактом, не “істиною в останній інстанції”, не позицією Громадського мовлення, а лише суб’єктивним судженням конкретного журналіста. Споживач в даному випадку сам для себе обирає, наскільки він довіряє досвіду та аналітичним здібностям конкретного автора-журналіста [ ].
1.1.2 Інформаційний простір
Інформаційний простір України й українські мас-медіа - до цих термінів ми вже давно звикли, але окреслити границі цих просторів, указати на їхні особливості й основні розходження, оцінити можливості й угадати тенденції розвитку - завдання, як виявилося, аж ніяк не проста [7, C.17].
Ні для кого не секрет, що єдиний інформаційний простір в Україні на сьогодні відсутній. Регіони живуть своїм життям, описуваної своїми ЗМІ, а Київ - своєї. У Києві не читають регіональну періодику й не дивляться регіональні ТВ канали, тоді як у регіонах найчастіше неможливо купити київську періодику, благо хоч тілі й радіо трансляції з Києва доступні в українській глибинці.
З одного боку, в Україні зареєстроване близько 20 тис. газет і журналів, більше 1 тис. телеканалів, тобто вибір джерел інформації величезний. Але якісного вітчизняного інформаційного продукту - усе ще ні, а ті рідкісні винятки, які все-таки іноді радують читача або глядача, - лише підтверджують загальне правило. Кількість і якість доступних газет і каналів телебачення для жителя столиці на порядки вище обсягів доступних носіїв інформації для жителя периферії [ ].
Такий нерівномірний розподіл інформаційного ресурсу, обмежений доступ до важливої інформації, що, як чисте повітря, повинна бути присутнім по всіх усюдах, відразу ставить населення регіонів у нерівні умови при реалізації своїх прав і воль, насамперед, - права на волю слова й інформації.
Для багатьох очевидно, що сучасні інформаційні технології здатні поліпшити положення в суспільстві: уже більше 10 років вони відчутнj впливають на розвиток економіки, науки, культури. Інформаційні інструменти стали доступного й звичної складового бізнесу, керування, утворення. Однак тенденції, що намітилися, розвитку онлайнового бізнесу і його відчутний технократический ухил можуть відставити за бортом інформаційного суспільства багато життєвих потреб суспільства, збільшити його соціальне й територіальне розшарування. Проблемою соціальної єдності, як у нашій країні, так і в багатьох країнах миру стає так зване «цифровий поділ» - розрив між тими, у кого є можливість виходу в Інтернет, і тими, у кого її немає.
Це, так зване техніко-економічне обмеження, - лише одне з багатьох. Для України як і раніше залишається не перебореної інформаційна розрізненість між окремими частинами країни, що іноді навіть перебувають поруч. Доходить до абсурду - люди інформовані про події у сусідніх країнах, на інших континентах, але не догадуються про, що відбувається в сусіднім місті або області [ ].
Ще одне питання, що нам не хотілося б обійти стороною, це питання змістовного наповнення вітчизняного інформаційного простору й, насамперед, українських ЗМІ. Суспільство, що віддає перевага демократичному шляху розвитку, не може ігнорувати той факт, що демократичних ідеалів можна досягти лише тоді, коли всі виборці в цілому утворені й інформовані настільки, що можуть розуміти суть найбільш важливих політичних проблем і приймати по них відповідальні рішення. Ясно, що комерційні ЗМІ не можуть відігравати просвітительську роль належним чином. Багато їхніх представників заявляють, що мас-медіа повинні давати людям лише те, що вони хочуть, а хочуть вони, у першу чергу, розваг.
Однак не можна випустити з уваги й того, що мас-медіа фактично формують смаки людей. А смаками (втім, як і думками, і перевагами), як відомо, легко маніпулювати. Як приклади можна привести наступне.
Використання почуття страху й небезпеки для залучення уваги часто дає побічний ефект, коли люди починають боятися не того, чого дійсно варто було б побоюватися. Страхи, штучно створювані мас-медіа, іноді переростають у паніку, починається «полювання на відьом». Приймаються сильнодіючі засоби для боротьби з незначними небезпеками, у той час як набагато більші небезпеки ігноруються.
Для української політики дуже характерно те, що захопити глядача або читача «проблемою мови» або мильним політичним серіалом за допомогою ЗМІ набагато легше, ніж демонструвати реальні результати роботи й піднімати реальний рівень життя людей[12].
Мас-медіа полюють за скандалами із приватного життя політиків і їхніх родин, але ігнорують багато серйозних наслідків їхньої діяльності.
Передачі скоріше розважають, чим інформують, в основному поширюючи слухи, скандальні повідомлення, секс і насильство. Політичні програми в основному стосуються персоналій політиків або їхнього позиціонування, а не їхніх ідеологій. Але коли немає серйозного обговорення проблем, виборці залишаються в заручниках у політичної пропаганди, що містить безглузді гасла, а це позбавляє виборців інтересу до політики й переповняє їхнім цинізмом.
Новини відбираються мас-медіа не по їхній важливості для суспільства, а по «комерційній» привабливості й можливості бути вигідно «проданими» цільової аудиторії [ ].
Таким чином, нинішні інформаційні технології одержали можливість формування суспільної думки й соціального керування, причому у випадку з Україною, ще й конкуруючими соціальними укладами, кожний з яких пропонує й просуває за допомогою реклами свої стандарти. Однак для суспільства важливо зберігати критичну (на відміну від пасивно-споживчої) позицію сприйняття, що, на жаль, свідомо придушується. «Фрагментований світ часткових змістів» приводить до неможливості «синтезувати реальність у її значеннєвій цілісності», а це, у свою чергу, здатна породити ще більше «зло» - безвідповідальність тих, хто пропонує той або інший соціальний уклад, за наслідки його реалізації.
Глобальна культура, вестернизация... Виживання національних ЗМІ в епоху глобалізації (усередині країни, і за її межами - як носій інформації про країну) - також завдання не з легенів. Саме тому нас цікавили питання: Якими повинні бути «закони жанру» при формуванні національного інформаційного простору. Що таке національний інформаційний продукт в умовах сучасного глобального ринку, де можна набагато легше й дешевше придбати «чужий». Хто зацікавлений у національному інформаційному продукті, хто його замовники й споживачі.
1.2 Специфіка пошуково-творчого процесу в роботі журналіста.
У центрі уваги журналістського розслідування – все те, що є невід’ємною частиною нашого життя, але на що ми часто просто не звертаємо уваги. Прості люди і їхні історії, соціальні і культурні явища нашого життя, і при цьому бездоганна, естетично довершена «картинка» і нестандартний погляд – все це створює якісно нову соціальну публіцистику.
Єдина спільна риса притаманна усім жанрам журналістики - це увага до простих людей.
Жанр - журналістське розслідування – допомагає створити власний авторський підхід – журналістське дослідження. Особливістю жанру розслідування визначаються не суто інформаційні, не розважальні, а суспільно-значущі цінності.
Як правило журналісти у ході розслідувань намагаються показати, що за кожною історією – не тільки чиясь особиста драма чи комедія, за нею – суспільні явища, які стосуються кожного з нас[6].
1.3 Методика журналістського розслідування
Методика журналістського розслідування, по-різному сприймається суспільством: в офiцiйних представників влади вона викликає певні негативні емоції, інші, навпаки, сприймають діяльність журналiста-розслiдника як єдиний засіб вирішити проблему та розкрити правду.
Насправді пріоритетом цього жанру є не переслідування злочинця, а інформування суспільства про об'єктивний стан справ, поширення вкрай необхідних фактів. Тридцять років тому, коли вся Америка була шокована уотергейтським скандалом, професія журналiста-розслiдника стала раптом найпопулярнішою. Це підтверджували вищі навчальні заклади, що готували журналістів, кількість яких зросла вдвічі. У Швеції професія журналiста-розслiдника останні п'ятнадцять років за ступенем довіри серед населення посідає друге місце після поліцейського[ ].
В Україні журналісти, що спеціалізуються на цьому жанрі, відчувають себе дуже невпевнено. I причин цього чимало: брак юридичної підтримки, власної iнформацiйної бази, технічних засобів i, що теж досить важливо, — підтримки з боку редакторів, менеджерської групи.
Особливо складно проводити розслідування в щоденних виданнях, де у журналіста обмаль часу навіть для того, щоб з'ясувати деякі факти щодо актуальної теми, бо зробити матеріал він повинен максимум за два дно. Зрозуміло, що такий стислий термін природний лише для оперативного розслідування. Як кажуть, по гарячих слідах. Проте для ґрунтовної розслiдницької дiяльностi цього замало.
Замало ще й тому, що розслідування не є жанром у чистому вигляді. Він являє скоріше компiляцiю iнформацiйних та аналiтичних жанрів. Тому газета, що тяжіє до iнформацiйної чи аналітичної подачі матерiалiв, намагається уникати розслідувань або маскувати їх під іншими жанрами [6].
Безперечно, можна займатися розслідуванням й поза газетою. Тобто бути вільнонайманим "iнвейстигейтором".
Але для цього необхідно створити власну базу даних, потрібні неабиякі кошти. Займатися розслідуванням без "даху" у вигляді чи то редакції, чи то видавництва, чи то державних або комерційних структур досить небезпечно через вiдсутнiсть певної юридичної підтримки та власне фізичного захисту.
Захiднi країни ще років двадцять тому зрозуміли, що для фахiвцiв розслiдницької справи необхiднi особливі умови. Почали створювати спецiалiзованi агентства журналістських розслідувань.
Журналісти виробляють для себе
• правила збору iнформацiї,
• її систематизацію,
• створюють архіви.
Внутрішня схема побудови розслідування має такий вигляд:
• iнформацiйно-аналiтичний період,
• користування електронними версіями новин (стрічка on-line),
• зв'язок iз правоохоронними органами,
• розслідування та оформлення матеріалів,
• юридична корекція матеріалу[ ].
Розглянемо більш детально роль кожного пiдроздiлу.
Глава 2 Розслідування життя і смерті Г.А.Гапона
...Одного квітневого дня далекого 1906 року на приватній дачі неподалік від Санкт-Петербурга був знайдений повішеним молодий чоловік 30 із зайвим років. Через деякий час царські криміналісти з'ясували, що мертве тіло належить Георгію Аполлоновичу Гапону...
Радянська історична наука аж ніяк не жалувала цієї відомої людини.
Свідченням цього роботи В. И. Леніна «Революційні дні»[ ], Айнзафта С. С. Зубатовщина и гапоновщина [ ], Бонч-Бруевич В. Д. Гапон і гапоновщина[ ] , Кобяков Р. Гапон й охоронне відділення до 1905р. [ ].
Зусиллями її представників Г. Гапон на тривалий час став «вірним захисником царського режиму», «поліцейським провокатором» й «махровим контрреволюціонером», сенс життя якого представляла боротьба проти народної революції. Проте, неупереджене вивчення його короткого життя (на момент загибелі потерпілому йшов 35-лише й рік) переконує: ті, хто вважав і вважає Г. Гапона поліцейським провокатором і царським слугою, не зрозуміли в ньому майже нічого...
2. 1.Життя і біографія Гапона Г.А,
Гапон Георгій Аполлонович (наст. призвище. Гапон-Новых) [5 (17) лютого 1871- 28 березня (9 квітня) 1906, Озерця, біля Санкт-Петербурга], політичний діяч, священик. Народився в родині волостного писарі. Закінчив духовне училище, потім духовну семінарію в Полтаві.. В 1893-96 - земський статистик, дячок, диякон. Георгій Аполлонович Гапон, наш земляк й українець за національністю, народився 1871 року в Полтавській губернії в селі Біляки. Пізніше він свідчив, що походив з бідняцької селянської родини, однак деякі факти, викладені їм у його спогадах, дають можливість затверджувати, що насправді Г. Гапон виріс в «міцній» середняцькій родині.
Георгій аж ніяк не приховував свої суспільні погляди, за що й постраждав, принаймні, двічі: під час навчання в Полтавській духовній семінарії він був позбавлений державної стипендії й, крім того, одержав не першорозрядний, а другорозрядний атестат, що, з огляду на прекрасні здатності й знання семінариста Г. Гапона було явною несправедливістю. У свою чергу, такий атестат значно ускладнював Георгію справа вступу в будь-який вищий навчальний заклад Російської імперії. У семінарії захопився толстовством; відмовився від стипендії й заробляв на життя уроками.
2.1.1.Університети Гапона
В 1896 призначен у священики, тоді ж женився на дочці купця. В 1898 послу смерті дружини виїхав у Петербург, де при сприянні К. П. Победоносцева надійшов у Петербурзьку духовну академію. Але в наступному році пішов з її через хворобу. В 1902 здав екстерном іспити за 3-й й 4-й курси. В 1903 захистив дисертацію "Сучасне положення приходу в православних церквах, грецької й росіянці".
З 1900 священик Суспільства піклування про бідних і хворих дітях, законовчитель Дитячого притулку працьовитості св. Ольги. Ефектна зовнішність, неабиякий ораторський талант, уміння робити враження на духовних і світських володарів забезпечили йому популярність серед парафіян і порівняно непогані місця служби. Пропозиції Гапона по перетворенню благодійних установ, проекти створення робочих будинків і колоній викликали невдоволення керівників попечительних закладів, і він був відсторонений Синодом в 1902 від своїх обов'язків "за моральну гріховність".
Уперше з'явившись у столиці 1902 року, Г. Гапон, як і можна, було чекати, не обмежився вивченням різних духовних дисциплін. Там він буквально із главою поринув у життя тих соціальних прошарків, представники яких так яскраво були змальовані у відомій п'єсі Максима Горького «На дні».
Цьому якнайкраще сприяли ті посади, які він приймав, учачись в академії. Георгій Аполлонович працював священиком у притулку «Синій Хрест» й в Ольгінському будинку для бідних. Виявившись духовно близьким до «людей дна» - безробітних і жебраків - Г. Гапон серйозно задумався над далеко не порожнім питанням - як зробити так, щоб вивести їхнє важке життя на світлий шлях. Треба, однак, підкреслити, що тоді молодий полтавчанин був досить далеким від думки про необхідність насильницьких змін у суспільстві, уважаючи, що життя бідних людей можна істотно поліпшити в межах існуючого порядку. Результатом цих роздумів став його проект впровадження в містах і селах спеціальних робочих колоній, де б учорашні знедолені люди одержали можливість займатися суспільно корисною роботою, одержуючи при цьому гідну зарплату.
Разом з тим думки Георгія Аполлоновича нестримно полилися далі, надаючи його суспільним проектам набагато більших масштабів. Через деякий час його проект створення колоній робітників поступився місцем новому задуму - створити всеросійську робочу організацію, яка б сугубо ненасильницькими методами примусила й царський уряд, і капіталістів серйозно враховувати інтереси пролетарів й істотно поліпшити їхнє життя.
Але разом з тим, прохолоджуючи гарячий зліт думок молодого студента, на нього почали, немов з рога достатку, сипатися різні неприємності. Його проектам організації робочих колоній дійсного ходу не давали. Більш того, незабаром Георгія Аполлоновича позбавили посад у притулку й у будинку для бідних, а також виключили з Петербурзької духовної академії. Крім того, в 1902 вихованка дитячого притулку, у якому служив Гапон, А. Уздалєва стала його цивільною дружиною, тому що православний священик не міг одружуватися повторно.
Парубкові було від чого вдатися у відчай, але раптом якщо не всі, те майже все влагодилося досить швидко й майже без його власних зусиль. М. Гапона відновили в академії, а також і на обох «священнослужительских» посадах. А ще через деякий час Георгій Аполлонович увійшов у великий і просторий кабінет, хазяїном якого 40-виявився літній чоловік міцної будови з теплим поглядом і ввічливими, привабливими манерами. Це був начальник Особливого відділу царського Департаменту поліції полковник Сергій Васильович Зубатов...
2.1.2. Нетиповий агент
С.В. Зубатова можна було по праву вважати щирим новатором у справі захисту царського самодержавства. І дійсно, саме він, по суті, уперше поставив питання про кардинальну зміну методів боротьби з антиурядовим рухом. Репресивні заходи, розмірковував Сергій Васильович, були дієздатними під час боротьби з порівняно нечисленними декабристами й народовольцями. Але вони вже можуть і не спрацювати в цілком можливій боротьбі з революційними робітниками, рахунок яким на початку ХХ сторіччя вже починав іти на мільйони. І як гарний лікар, що заздалегідь призначає своєму пацієнтові профілактику від серйозної хвороби, жандармський полковник також поставив собі й своїм підлеглим завдання - попередити виникнення різних антиурядових рухів шляхом створення робочих суспільств, де б досвідчені пропагандисти від Департаменту поліції міцно вбили в глави пролетарів думка про можливості істотного поліпшення їхнього матеріального становища без революційної боротьби.
Природно, що священик полтавчанин, що теж носився з ідеями створення нереволюційних робочих організацій, досить швидко потрапив у поле зору всесильного Департаменту поліції. С. Зубатов вирішив, насамперед, підтримати потрібну йому людини (більшість проблем Г. Гапона зникли саме завдяки цьому), а потім запропонувати їй тісне співробітництво. Спілкування з Георгієм Аполлоновичем надихнуло жандармського полковника. Правда, С. Зубатов досить швидко розпізнав у своєму молодому гостей прихильника конституційного порядку західного типу, однак все-таки таки був упевнений: Г. Гапон буде виконувати лише те, що йому, Зубатову, буде потрібно. Однак, сприймаючи ситуацію так, Сергій Васильович явно недооцінив молодого священика. Той аж ніяк не збирався бути простою фігурою на зубатівской шахівниці.
Ораторські й організаторські здатності Гапона, його проповіді "про силу робочого товариства" привернули увагу міністра внутрішніх справ В. К. Пліві й творця системи "поліцейського соціалізму" С. В. Зубатова. З ініціативи Зубатова Гапон направив голові Комітету міністрів С. Ю. Вітте записку із проханням про сприяння в легалізації робочих організацій, створених під наглядом поліції.
У кінців-кінців начальник особливого відділу запропонував Георгію Аполлоновичу очолити вже діюче зубатівське робоче суспільство Санкт-Петербурга. Однак знайомство з полковницьким дітищем украй розчарувало Г. Гапона. Замість, справді, незалежної й впливової організації робітників, створення якої він прагнув, «панотець» побачив досить сіру й невиразну структуру, у якій робітники не могли жодного кроку ступити поза курним оком російської жандармерії. Одержавши підтримку від петербурзького градоначальника И. А. Фуллона, на засоби Департаменту поліції зняв у серпні 1903 чайню-читальню, що стала центром "Збори російських фабрично-заводських робітників Санкт-Петербурга", чисельність якого зросла з 30 чоловік у листопаді 1903 до 1,2 тис. у вересні 1904. Гапон одержував грошову винагороду від Зубатова за відомості про робочий рух й одночасно від внутрішньополітичного відомства за інформацію про діяльність самого жандармського полковника.
Можливо, що сам Г. Гапон уважав, однак при таких обставинах, будь- яке співробітництво з полковником С. Зубатовим було б не тільки аморальним, а й злочинним. Однак, зважаючи на те, що в ті часи жодна громадська організація не могла з'явитися без дозволу на те Департаменту поліції, священик погодився на пропозицію, щоправда, за умови, що він створить у столиці цілком нове робоче суспільство...
На умову Гапона Зубатов погодився, і з лютого 1904 року в столиці імперії з'явилася нова організація, що одержала назву «Збори росіян фабрично - заводських робітників міста Санкт-Петербурга»[ ]. Підкреслимо, що ще при установі суспільства Гапону вдалося одержати дві важливі перемоги: по-перше, програма діяльності «Збори» не підлягала твердженню з боку Департаменту поліції, по-друге, поліція втрачала права заарештовувати кого-небудь із його членів.
Так Г. Гапону вдалося створити організацію (згодом її чисельність досягла 20 тис. чоловік), що, по суті, одержала небачену за часи самодержавної Росії самостійність. І навіть радянська історіографія відзначає значення «Зборів російських фабрично-заводських робітників Санкт-Петербурга» устав якої був затверджений 15 лютого 1904 року [ ].
Гапон Г.А прагнув додати діяльності організації культурно-просвітницький характер. Він зайнявся пристроєм бібліотек, підбором літератури і як пишуть радянські історики: «З організацією лекцій і бесід він намагався обробити робітників у дусі відданості паную й православної церкви, налаштувати їх проти революціонерів, проповідував ідеї класового миру»[17].
Георгій Аполлонович, звичайно, скористався відносною волею в повній відповідності із цілями, які він ставив перед собою. Значне місце в діяльності «Зборів» зайняла лекційна робота, однак лектори, які приїжджали до робітників, здебільшого вчили їх не замиренню з капіталістами (як того хотів полковник Зубатов), а методам боротьби проти капіталістичної експлуатації. Не виключений, що якби на одну з таких лекцій відвідав Володимир Ульянов-Ленін, то він би залишився цілком удоволеним...
2.1.3. Революційна суть „Зібрання”
Чи догадувалися вищі царські сановники, що саме організацію створили Георгій Гапон і його послідовники-робітники? Можна із упевненістю затверджувати, що її дійсну суть зрозумів лише царський прем'єр-міністр Юлій Вітте, що неодноразово підкреслював: гапонівське «Збори» - революційна організація в чистому виді, що рано або пізно виступить проти самодержавства. Інші ж царські адміністратори сліпо вірили Г. Гапону, наївно вважаючи, що йому вдалося створити «удосконалений варіант» зубатівського руху. Користуючись цим, Георгій Гапон і його найближчі соратники готовили свою організацію до рішучого часу. Цей час настало 9 січня 1905 року.
Парадоксально, але факт: шлях до усім нам відомої Кривавої неділі простелила адміністрація відомого на всю Росію Путиліовського заводу. Не гірше за Вітте, розуміючи революційну суть «Зборів» й їхнє вороже відношення до себе й своїх багатих хазяїв й, крім того, бажаючи назавжди відбити у своїх робочі бажання вступати до її лав, грудню 1904 року Путилівські адміністратори без будь-яких серйозних причин звільнили з роботи чотирьох робітників, при цьому їхнє звільнення супроводжувалося іронічними репліками: «А ви йдіть до своїм «Зборам»! Вони вам допоможуть!».
Початок страйку на Путилівському заводі в грудні 1904 і невдалі спроби врегулювати конфлікт між адміністрацією заводу й "Зборами...", послужило причиною втручання Г.А.Гапона.
Прийнявши виклик, Георгій Аполлонович провів чимало годин зі членами адміністрації заводу, вимагаючи негайного поновлення незаконно звільнених робітників на своїх посадах. Проте, адміністратори твердо стояли на своєму. У відповідь робітники путилівці оголосили страйк, що була незабаром підтриманий більшістю інших промислових підприємств столиці. Досить швидко страсті забурлили настільки, що робітники були вже готові висунути не тільки економічні, а й політичні вимоги.
Разом з тим у найбільше радикально настроєних членів «Зборів» народилася ідея піти до царя Миколи з петицією, яка б, зокрема, містила вимоги ліквідувати залишки феодалізму в селі, надати населенню Російської імперії широких демократичних воль і негайного скликати російський парламент - Державну Думу. Так планувався цей важливий революційний акт, що повинен був привести (у випадку згоди пануючи) до істотних соціально-політичних перетворень у російському суспільстві.
Сам Георгій Аполлонович повністю схвалив ідею вручення Миколі II петиції. Деякі сучасні історики затверджують, що він написав її сам, хоча, на наш погляд, імовірніше, вона була продуктом колективної творчості. Так, відомо, наприклад, що Г. Гапон залучив до її складання декількох відомих соціал-демократів. Почалися готування до походу до царя, під час яких священик, щоб не дати царському уряду приводу застосувати силу, заборонив робітникам брати із собою червоні прапори й зброя. Однак не дрімали й царські члени уряду, для яких ініціатива гапонівців, звичайно, не стала секретом.
Напередодні 9 січня Г. Гапона викликав до себе генерал-губернатор Санкт-Петербурга Фуллон і з неприхованою тривогою запитав: або правда, що він, глава петербурзьких «Збори», збирається повести робітників на зустріч із царем? М. Гапон запевнив генерала, що такого ніколи не буде.
Пізніше Георгій Аполлонович напише про те, як спритно йому вдалося ввести в оману «старого Фуллона», додавши до цього фразу, що могла стати афоризмом: «Не обдуриш - революції не зробиш!» Однак, насправді, генерал виявився не таким простим, як це здалося Г. Гапону. Він заздалегідь стягнув до столиці досить велика кількість військ.
Варто додати, що напередодні грізних січневих подій прозрів і Департамент поліції. Там, зрештою, зрозуміли, що зубатівцем Гапон насправді ніколи не був, що, навпаки, використавши фактичну підтримку царських спецслужб, Гапоша (так його іноді називали співробітники поліції) досить непомітно підвів Росію до революційних перетворень. 8 січня 1905 року Особливий відділ Департаменту видав наказ про арешт священика Г. Гапона. Однак затримати його не вдався: керівник «Збори» не так уже й ховалися, але його завжди супроводжувала більша юрба народу, що робила арешт фізично неможливим.
Це свідчить, що Г.Гапон, очевидно, став проводити самостійну політику, вийшовши з-під контролю петербурзької влади й Департаменту поліції
8 січня 1905 повідомив Миколи II і міністра внутрішніх справ П. Д. Святополк-Мирського про намічену наступного дня маніфестації. У листі паную, Гапон попереджав: "Знай, що робітники й жителі м. Петербурга, вірячи в тебе, безповоротно вирішили з'явитися завтра в 2 години пополудні до Зимового палацу, щоб представити тобі свої потреби й потреби всього російського народу. Якщо ти, коливаючись душою, не здасися народу, і якщо проллється безневинна кров, то порветься моральний зв'язок, що дотепер існує між тобою й твоїм народом. Довіра, що він харчує до тебе, назавжди зникне. З'явися ж завтра з мужнім серцем перед твоїм народом і прийми з відкритою душею нашу смирну петицію". Петиція включала поряд з економічними й політичної вимоги аж до введення народного представництва.
9 січня в 12 годин Гапон відслужив молебень про здоров'я пануючи в каплиці Путилівського заводу й очолив мирний хід до Зимового палацу, що було розстріляно царською владою.
Під час розстрілу Гапон був витягнений з-під куль есером П. М. Рутенбергом, і якийсь час ховався на квартирі А. М. Горького. Зі зміненою зовнішністю, коротко обстрижений, він покинув квартиру й увечері того ж дня під чужим прізвищем виголосив викривальну промову у Вільному-економічному суспільстві.
2.1.4.«У нас немає більше царя!»
А далі трапилося те, про що вже чимало писали історики й про що наші читачі добре знають. Розправа царських військ над учасниками мирного походу до глибини душі вразила Георгія Гапона. Саме тоді він сказав своїм робітником фразу, що ввійшла в багатьох історичних книг: «У нас немає більше царя!» У той же день, близько опівночі, Г. Гапон написав відозву до росіянином робітником, у який призвав їх здійнятися на збройну боротьбу проти «царя-звіра». Історики часто цитують його листівку "Брати товариші-робітники!". Відомо, що її відредагував Рутенберг в есерівському дусі, у якій серед іншого призивав до терору й, називаючи пануючи звіром, писав: "Так помстимося ж, брати, проклятому народом цареві й всьому його зміїному поріддю, міністрам, всім грабіжникам нещасної російської землі. Смерть їм всім!" Так під впливом кривавих подій 9 січня керівник столичних пролетарів прийшов до думки про необхідність збройної боротьби проти царату, що ще так недавно повністю відкидав.
Залишатися далі в Росії для Г. Гапона, однак було вкрай небезпечно. Підстригши довгий чорний волосся й надягши на особу окуляри, вона одного вечора прибула до царскосельського вокзалу, щоб виїхати до Фінляндії, а відтіля - за кордон. Як з'ясувалося, там на нього вже чекали: священик-революціонер швидко помітив на пероні декількох жандармських офіцерів. У ту мить Г. Гапон майже фізично відчув, що успіх його еміграції значною мірою буде залежати від уміння володіти собою. Сміло, підійшовши до одного з офіцерів, Георгій Аполлонович попросив у нього цигарку. Не довідавшись Г. Гапона, офіцер-жандарм дав йому закурити, після чого розшукуваний поліцією чоловік спокійно ввійшов у залізничний вагон. У такий спосіб він біг за кордон.
Незабаром Г. Гапон був уже у Фінляндії, звідки пізніше із групою контрабандистів перетнув державний кордон Російської імперії.
У березні 1905 був позбавлений сану й виключений з духовного звання. За кордоном Гапон користувався величезною популярністю. Він являв собою, по вираженню Л. Д. Троцького, фігуру майже біблійного стилю. Гапон зустрічався з Ж. Жоресом, Ж. Клемансо й ін. лідерами європейських соціалістів і радикалів. У Лондоні бачився з П. А. Кропоткіним. Відкрив банківський "Фонд Гапона", куди стікалися пожертвування на російську революцію. У травні-червні 1905 продиктував свої спогади, які спочатку вийшли в перекладі англійською мовою. Гапон зустрічався також з Г. В. Плехановим і В. И. Леніним, вступив у РСДРП. Із приводу слухів про провокаторство Гапона Ленін писав: "Не можна... безумовно, виключити думка, що піп Гапон міг бути щирим християнським соціалістом, що саме кривава неділя штовхнула його на цілком революційний шлях. Ми схиляємося до цього припущення. Тим більше що листа Гапона, написані їм після бойні 9 січня про те, що "у нас немає пануючи", заклик його до боротьби за волю й т.д., - все це факти, що говорять на користь його чесності й щирості, тому що в завдання провокатора ніяк уже не могла входити така могутня агітація за продовження повстання " [16, С. 211].
Тоді прізвище лідера петербурзьких пролетарів уже прогриміло на увесь світ. Чимало знаних революційних керівників-емігрантів (серед них - Володимир Ленін і Георгій Плеханов) уважали за честь познайомитися й поспілкуватися з людиною, чия акція привела до початку Першої російської революції.
Правда, їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: у загальнополітичному плані «хрещений батько» 9 січня «підкований» досить слабко. Його тягла, насамперед, живаючи революційна робота, а в ній Георгій Аполлонович був, безперечно, на висоті. Він написав кілька збігів із закликом до збройної боротьби із самодержавством, організував відправлення до Росії (рятуйте!) корабля «Крафтон» з великою партією зброї, енергійно збирав кошти рятуйте!, які виявилися за кордоном. Через посередника Гапон одержав 50 тис. франків від японського посланника для закупівлі зброї й доставки його російським революціонерам. Пароплав "Джон Крафтон", на якому перевозилася зброя, сіл на мілину поблизу російських берегів, і майже весь вантаж дістався поліції.
У квітні 1905 свіжоспечений соціал-демократ провів у Парижу конференцію соціалістичних партій з метою вироблення єдиної тактики й об'єднання їх у Бойовий союз. У травні того ж року вийшов із РСДРП і при сприянні В. М. Чернова вступив у партію есерів, однак, незабаром був виключений через "політичну безграмотність".
Час, проте, минуло, а перспектива перемоги революції над царатом ставала усе більше проблематичною. Поступовий настрій Г. Гапона погіршувався, від колишньої енергії незабаром не залишилося навіть сліду. Однак незабаром життєвий тонус Гапоші різко здійнявся, а відбулося це після того, як цар Микола зробив надбанням гласності маніфест, у якому дарував населенню широкі демократичні волі. Із сяючою особою Г. Гапон сказав своїм друзям, що негайно повертається до Росії...
Причину різкої зміни настрою Георгія Аполлоновича встановити неважко. У царському маніфесті він побачив для себе головне - можливість легального створення й існування всеросійської робочої організації, про яку вже так давно мріяв.
Після амністії, оголошеної маніфестом 17 жовтня 1905, повернувся в Росію. Написав покаянний лист Вітте. У відповідь прем'єр обіцяв дати дозвіл на відновлення гапонівского "Збори...". Але після арешту Петербурзької Ради робочих депутатів і придушення Московського повстання в грудні 1905 обіцянки були забуті, а в деяких газетах з'явилися статті, що викривають Гапона у зв'язках з поліцією й одержанні грошей від японського агента. Можливо, ці публікації були інспіровані урядом, щоб дискредитувати Гапона головним чином в очах робітників.
Крокуючи до своєї мети, Г. Гапон розробив досить гнучку тактику. З одного боку, він був готовий (ззовні) співробітничати із царським урядом, і це зрозуміло: адже саме від нього залежало, чи буде по-справжньому відновлена діяльність його організації. З іншого боку, він також вирішив підтримувати відносини із чисельною групою соціалістів-революціонерів на чолі з Пинхусом (Рутенбергом) і навіть сприяти їм у боротьбі, що було теж зрозуміло: Гапон добре усвідомлював, що потреба царського уряду в ньому й у його «Зборах» завжди буде пропорційної натиску збройних революціонерів на царат. І чим сильніше буде цей натиск, тим більше коштовним буде для уряду він, Гапон...
2.1.5.Непорозуміння, що коштувало життя
Через деякий час після амністії почалися зустрічі Георгія Аполлоновича з генералом Департаменту поліції Рачковським і полковником Герасимовим. Високі поліцейські чини недвозначно дали зрозуміти: діяльність «Збори» буде відновлена лише у випадку, якщо він, Георгій Гапон, буде виконувати роль поліцейського секретного агента в революційному русі. Департамент поліції особливо цікавили плани замахів соціалістів-революціонерів на вищих царських адміністраторів. Але, на їхнє глибоке розчарування, Гапоша не розповів їм про це майже нічого конкретного. Крім того, ні Рачковський, ні Герасимов не знали, що про зміст цих секретних розмов Гапон регулярно й детально інформує Рутенберга. Потенційний царський сексот неодноразово говорив своєму товаришеві, що хоче працювати революційним агентом у поліції, як раніше робили деякі народовольці.
У січні 1906, коли діяльність "Збори..." була заборонена. Під час багатогодинних розмов з Рутенбергом Гапон неодноразово пропонував йому здійснити ряд терактів: висадити з повітря Департамент поліції, організувати замахи на життя Рачковського, міністра внутрішніх справ Дурнова й навіть Миколи II.
Це свідчить, про те, що Гапон іде на дуже ризикований крок. Запропонувавши завідувачеві політичним відділом Департаменту поліції П. И. Рачковському видати Бойову організацію есерів за допомогою свого рятівника П. М. Рутенберга. Міністр внутрішніх справ П. Н. Дурново дав згоду на цю операцію й дозволив заплатити за неї 25 тис. руб.
Тому один раз Пинхус почув від нього дещо інше - Гапон пропонував йому вступити ти в контакт із Рачковським, проінформував ати його про декілька найближчі операції есерів-бойовиків й, одержавши за ц величезну суму грошей (близько 100 тис. карбованців), різко збільшити масштаби революційної боротьби.
Сам Рутенберг сприйняв гапонівські слова з більшою підозрою, зрозумівши їх тільки як пропозицію стати платним агентом Департаменту поліції. На жаль, що веде есер не звернув уваги на деталі, які свідчили, що від реалізації задуму виграли б не стільки царська поліція, скільки революціонери. І він досить швидко дійшов до спрощеного, а тому невірному висновку, завдяки якому Гапон став платним поліцейським агентом.
Можливо, Гапон, як це було йому притаманно й раніше, вів подвійну гру. Однак цього разу він за неї дорого заплатив. Рутенберг повідомив про пропозицію Гапона ЦК партії соціалістів-революціонерів, після чого було ухвалене рішення вбити Гапона. З огляду на ще, що зберігалася популярність, Гапона в робітничому середовищі, ЦК зажадав від Рутенберга організації подвійного вбивства Гапона й Рачковського, для того, щоб доказу зради колишнього священика були наявними. Але Рачковський, щось запідозривши, на зустріч у ресторан з Гапоном і Рутенбергом не з'явився.
Наприкінці березня 1906 року Рутенберг запросив Гапона на приватну дачу в Озерцях, куди повинні були прибути також трохи збройних робітників. Приїхавши туди, Георгій Аполлонович відразу ж повідомив Рутенберга про те, що керівництво Департаменту пропонує есерівському керівникові видати в повному складі так називану бойову групу есерівської партії, обіцяючи за це 25 тис. карбованців. Пинхус запитав, чи можна в такому випадку, одержавши ці гроші, заздалегідь попередити бойовиків про те, що готується їхній арешт. Гапон відповів, що це можливо.
Якби Рутенберг поставився до слів Г. Гапона, хоча дещо активніше, те він би зрозумів, що «провокатор» пропонує йому план досить реальної й, до того ж, безумовно, виграшної для підпільників - есерів акції. Проте, Пинхус вів цю бесіду лише з однією метою - для того, щоб збройні робітники, які перебували в сусідній кімнаті, усі почули й переконалися, ким насправді став Г. Гапон.
Під час відвертої розмови про видачу Бойової організації в кімнату ввірвалися розлютовані робітники, які негайно повісили свого недавнього кумира.
Через кілька хвилин вони, увірвалися в кімнату, оточили із всіх сторін Георгія Аполлоновича, для якого їхня поява стала цілковитою несподіванкою. Миттєво зрозумівши всі, Гапон попросив своїх катів вислухати його, але вони й Рутенберг, збираючись здійснити типовий суд Лінча, останнього слова йому не дали. Ще через кілька хвилин Георгій Аполлонович був повішений на вішалці для одягу... Така собитійна канва вбивства Гапона, якщо вірити запискам Рутенберга. Проте, в історії страти Гапона, як й в історії його життя, дотепер залишається чимало темних плям. Ім'я Гапона як провокатора стала загальним, а явище під поняттям "гапоновщина" стало синонімом зрадництва [21].
Підкреслим, що й тоді, і пізніше ні Пинхус Рутенберг, ні його бойові товариші ніколи не сумнівалися в тім, що вони стратили Георгія Гапона цілком справедливо - як свого ворога й агента Департаменту поліції. Але чи був таким насправді «хрещений батько» 9 січня?
Сучасним історикам зрозуміло що Г.А.Гапон вів подвійну гру. Він не був дійсним провокатором, хоча виконував роль інформатора й організатора про департаменті поліції.
Більшість дослідників роблять наступний висновок. Щоб стати сьогоденням агентом-провокатором, Г. Гапон повинен був звернутися до цілого ряду характерних дій, зокрема регулярно надавати царській поліції відомості про діяльності революційних організацій. Він повинен був би заздалегідь попереджати неї про плани революціонерів, підступно видавати їхнім царським спецслужбам. Вербувати серед »Суспільства» нових сексотів і т.д., не заважаючи при цьому режимі Миколи II.
Проте, достеменно відомо, що жодна із цих рис не була властивий Г.А. Гапону, та й навряд чи він зумів би на практиці поєднувати роботу на Департамент поліції й виконувати конкретну роботу на революцію. Тому ми можемо зробити наступні висновки. Про те, що старими й шитий білими нитками міф про Георгія Гапона як про поліцейського провокатора повинні бути назавжди відкинутий.

Висновки
Отже, ми розглянули один аз варiантiв жанру журналістського розслідування, як окремого та досить незалежного механізму висвітлення найгостріших проблем суспільства, зокрема проблем історіографії. Ми скористалися різними прийомами. На наш погляд, саме такий варіант розслідування надає журналiстам-розслiдникам, що працюють сьогодні, переваги перед своїми колегами що дотримуються традиційних жанрів журналістики : стаття, есе, огляд новин у газетах, часописах, радіо та на телебаченні.
Журналістське розслідування, мають спецiалiзовану структуру, яка захищає їх перед законом та від беззаконня, тобто кримiналiтету .
Маючи певний внутрішній статут, усталені традиції та відоме ім’я у журналiстськiй сфері, журналісти можуть набагато легше збирати iнформацiю, протистояти владним та кримінальним структурам пiд час проведення розслідування та оприлюднення його результатів.
Журналіст, який має певну економічну свободу може незалежно оцінювати події. Безперечно, можливо це лише за умов, якщо на нього немають впливу органи влади або інші структури. Про проведенні розслідувань необхідно дотримуватись журналiстськiй етиці та традиційним канонам журналістського розслідування.
Підсумки нашого розслідування життя і смерті Г.А.Гапона.
Можна по-різному ставитися до подій 1905 р., але тоді кожна партія намагалася залучити пролетарів, робочих фабрик і заводів як головну революційну силу на свою сторону. У столицях і великих промислових містах почали створюватися профспілки — майбутні «приводні ремені» й «двієчники комунізму». У Петербурзі їх очолив Гапон. На початку 1905р. під його керівництвом перебували більше 11 тис. (за даними українських істориків до 20 тис.) організованих робітників[ , ].
Необхідно відзначити його неординарні здатності. Гапон був найвідомішим керівником того часу. Його дії стають настільки помітними, що 8 січня, за день до «Кривавої неділі», влади видають ордер на його арешт, а Синод відлучає Гапона від церкви. Це є свідченням про те, що влада боялася організації А. Г. Гапона [ ].
Однак грізні події 9 січня сколихнули всю Росію. Більшовики призвали його до повстання, але Гапон почав діяти самостійно. У його посланні до самодержця він писав, що робітники прийдуть на Палацову площу «з вірою в царя». У цьому посланні, можливо простежити вплив християнської моралі й світовідчування батька Гапона, які так притягали до нього людей.
Робітники шукали собі ідейного вождя й зупинилися на кандидатурі Гапона, можливо їм імпонувала його неординарна особистість. Він підходив для цієї ролі завдяки властивостям своєї натури: приймав чужі лиха близько до серця, легко піддавався впливу масових настроїв. Йому допомагав, безумовно, талант народного трибуна. Його заворожлива мова була проста й зрозуміла всім: це була мова Миколи Гоголя.
Одні називають Гапона провокатором, зубатівцем, зрадником інтересів народу, інших - щирим борцем за народну справу. Він був здатний і на великі справи, і на роль хитрого попа, що мріє залишити свій слід в історії й суспільстві. Але, треба визнати, йому вдалося стати на чолі робочого руху, і допомогли йому в цьому його особистісні якості.
Увечері 9 січня Гапон сидів у кабінеті Максима Горького, запитував у нього ради, як надходити далі. Олексій Максимович зі слізьми на очах, як затверджують очевидці, тихо сказав: «Треба йти до кінця. Навіть якщо прийде помирати!» Саме після цієї ночі з'явився його «Буревісник», в образі якого оспіване шаленість хороброго Гапона, а також знаменита відозва останнього: «Рідні! Брати товариші-робітники! Ми мирно йшли 9 січня до царя за правдою. Ми попереджали про це його міністр-міністрів-опричників-міністрів, просили забрати війська. Кулі, що вбили робітників, що, несли царський портрет, прострелили портрет - і вбили нашу віру в царя. Смерть їм усім. Робіть шкоду всім, хто чим й як може. Я призиваю всіх, хто щиро хоче допомогти народу вільно дихати й жити, - рятуйте! Всіх інтелігентів, студентів, всі революційні організації (соціал-демократів, соціалістів, революціонер-революціонерів-соціал-революціонерів) - усіх. Солдатам, що допоможуть народу домогтися волі, - моє благословення. Дорогі товариші! Не падайте духом! Вірте, незабаром доможемося волі й правди. Це моє послання й заповіт, що кличе всіх гнобленій і знедолених на Русі повстати на захист своїх прав. Священик Григорій Гапон. 1905 рік».
Чи був він провокатором? Провокатор у своєму вдаванні не кличе до боротьби з тими, хто начебто вповноважив його «обманювати людей у своїх інтересах». Уникаючи арешту, Гапон емігрує за кордон, де, зібравши гроші за свої виступи, книги, статті, купив цілий корабель зброї й направив його в Росію, і не його провина, що судно «Джон Крафтон» потрапило в аварію. Будучи за кордоном, Гапон вийшов з партії соціалістів-революціонерів: есери губили вплив на робітників. Йому стали загрожувати. У Парижу з ним трапився нервовий зрив, він самоусунувся від роботи, став постійним завсідником паризьких забігайлівок. У них він часто замовляв оркестру виконання малоруських пісень: «Ревінні та стогне Дніпро широкий» Шевченка, «Ой, не ходи, Грицю» полтавчанки Марусі Чурай.
Але незабаром він нелегально повертається в Петербург. Соціалісти-революціонери вирішили знищити його. Чому, звичайно, були ради й більшовики, що не любили розділену любов пролетарів. Ішла боротьба за робочі маси або, говорячи сьогоднішньою мовою, електорат. До речі, коли високопоставлений чиновник обнародував список агентів охранки, імені Гапона в ньому не було.
Меншиков, що втік на Захід, назвав більше трьохсот провокаторів, у тому числі й Азефа, і майбутніх істориків «Короткого курсу».
У травні 1906 року на Успенський цвинтар відбулися похорон Гапона. На них була присутня і його коханка Мар’я Кіндратіївна Кореліна, що виступила з мовою, опублікованої в тодішніх газетах. Вона підкреслювала, що Гапон загинув від злочинницьких рук, і призивала до помсти. Винила в смерті улюбленого вона не влада, а революціонерів. На цвинтар були проспівані гімни «Воля» й «Сміло, товариші, у ногу». На дерев'яному хресті читався напис: «Герой 9 січня 1905 року Георгій Гапон».
Практично сторіччя, на догоду партійним амбіціям, чорнили ім'я Гапона. Але він був буревісником революції 1905 року, своїми мовами призивав до бою за справедливу справу, до волі. А розбіжності ще раз підтверджують неординарність цієї особистості і його вплив на розвиток історичних подій у Росії.

Список літератури
Зверетт Давид, Журналистское расследование. // Учебное пособие репортера. – К., 1997. – С. 10
Здоровега В.Й. Преса і влада. — Львів, 1993.
Іванов В.Ф. Законодавче забезпечення механізму доступу до інформації (зарубіжний досвід). — К., 1997.
Приступенко Т.О. Правові основи діяльності ЗМІ. — К., 1998.
.Глушко О.К. Журналістське розслідування: Історія, теорія, практика. — К., 2000.
Глушко О.К. Журналістське розслідування:Навчю посібник.– К., 2006. – 144 с.
Лизанчук В.К. Українське державотворення і свобода слова. // Вісн. Київ, ун-ту, Сер. Журналістика. — 1995. — Вип. 2.
Журналістика в умовах гласності. — К., 1991.
Маларек Віктор. Викриття фактів. Суть і практика журналістики розслідування. — К., 1998.
Москаленко Анатолій. Теорія журналістики. — К., 1998.
Москаленко А.3. Сучасна українська преса: Навч. посібник. — К., 1999.
Прохоров Е.П. Проблемы эффективности журналистской деятельности. — М., 1997.
Слободяшок Р.Д. Журналістська майстерність. — К., 1994.
Закони и практика СМИ в Европе, Америке, Австралии. — М. 1996.
Нові тенденції в розвитку ЗМІ в посткомуністичний період. - К., 1999.
Ленин В.И. Революционные дни. Полн. Собр.соч., 5 изд. Т.9
Айнзафта С.С. Зубатовщина и гапоновщина. – М., 1925, 4-е изд.
Бонч-Бруевич В.Д. Гапон и гапоновщина// Вопросы истории религии и атеизма. – М., 1955. – т.3.
Кобяков Р. Гапон и охранное отделение до 1905г // Былое. – М. 1925, – №1 (29).
Лурье Ф. Гапон и Зубатов (к истории политического сыска в Росси) // Нева. 1990, №4. – С. 164.
Большая советская энциклопедия.ред. А.М. Прохорова. – М.: Сов. Энциклопедия, 1971 – т. 6 – С.116.
Крапива П. Гапон: револю
Последнее изменение %PM, %03 %567 %2013 %12:%Янв

Похожие материалы (по тегу)

Вход на сайт

Задайте вопрос юристу

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

Задайте вопрос прямо сейчас и получите быстрый ответ.

Срочная юридическая консультация, экспресс-анализ дела - 300 - 900 грн.

Viber 096-545-40-33

Telegram 096-545-40-33

[email protected]

simpleForm2
×