Коли судді закон не писаний PDF Печать E-mail
Автор: Angelina   
10.11.2008 20:17
Небажання служителів Феміди діяти відповідно до законів породжує нові схеми рейдерських атак Коли судді закон не писаний
Автор: Сергій ТИМОШЕНКО
Дзеркало тижня. № 16 (645) 28 квітня — 11 травня 2007


Небажання служителів Феміди діяти відповідно до законів породжує нові схеми рейдерських атак

В Україні з проблемою силових захоплень підприємств начебто розібралися. Принаймні держава зробила перший крок у цьому напрямі, ухваливши спеціальний антирейдерський закон. Але судді не поспішають його виконувати. Ситуація, що склалася на столичному підприємстві «Київтрактородеталь», стала багато в чому показовою — тут мали місце сумнівні рішення судів, міліцейське свавілля і спроби зробити підприємство банкрутом. Та розпочнімо зі змін у законодавстві.
Антирейдерські поправки

Донедавна одним з основних інструментів рейдерів були рішення судів, які найчастіше ухвалювали не за місцем підсудності, а «штампували» по всій території України. Це призводило до того, що той самий спір міг розглядатися в різних судах по всій території країни. Маючи на руках кілька рішень, можна було завадити виконанню судових рішень опонентів. Багато хто пам’ятає збройні захоплення підприємств чи так звані маски-шоу, що їх по черзі влаштовували міліція або приватні охоронні фірми.

Природно, довго так тривати не могло. Наприкінці грудня минулого року президент України Віктор Ющенко підписав ухвалені Верховною Радою поправки до низки законів, зокрема Господарського процесуального кодексу, які обмежили можливості для переділу власності. Парламент схвалив ці поправки ще 15 грудня 2006 року, і цього року вони вже набрали сили. Особливо активно за ухвалення поправок виступав голова Верховного суду Василь Онопенко, який вважав, що розгляд господарських спорів має тривати в судах за місцем реєстрації підприємства. Згідно з цими ж поправками до Господарського кодексу порушення правил виняткової підсудності за позовами всіх категорій справ є підставою для скасування рішення суду.

Мало того, пленум Верховного суду постановою «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» (№9 від 22.12.2006 року) заборонив судам вживати заходів щодо забезпечення рішень судів, які безпосередньо можуть втручатися в господарську діяльність підприємств. Таким чином, суддям було заборонено виносити рішення про заборону посадовим особам підприємств виписувати доручення, користуватися печаткою і документами підприємства.

Однак, попри всі перелічені вище факти, деякі судді нехтують закон. Особливо, коли йдеться про великі підприємства. Така доля спіткала й столичне підприємство «Київтрактородеталь», на якому новий менеджмент почав налагоджувати роботу тільки після того, як завод практично збанкрутили.
Історія однієї афери

Колишнє державне підприємство — «Завод ім. Лепсе» — стало колективним підприємством «Київтрактородеталь» у 1993 році. У процесі приватизації робітники заводу викупили його в держави й стали співзасновниками. До 2000 року все йшло нормально, але після смерті колишнього директора на сцені з’являється такий собі Айдін Аскаров.

— З 2002 року починається виведення активів підприємства, — розповідає юрист Назар Дмитрасевич. — Пан Аскаров вступає в ділові стосунки з Геннадієм Гершманом, який на той момент був генеральним директором підприємства. Ось тут і починається найцікавіше — створюється понад десяток фірм у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю, яким за заниженими цінами продавалося майно КП «Київтрактородеталь». Слід зазначити, що рішення про передачу майна ухвалювала рада підприємства, яка, відповідно до статуту, мала відображати інтереси співвласників, які брали участь у приватизації. Звісно, з колективом ніхто не радився.

За словами адвоката, схема виведення коштів була такою, що нині колективне підприємство «Київтрактородеталь» володіє у всіх створених ТОВ частиною в розмірі 38—40% і не може впливати на ці підприємства.

Наведемо як приклад одну показову угоду — внесення в статутний фонд однією зі створених фірм бази відпочинку «Металіст». Договір укладений 31 травня минулого року, отже, про ціни можна судити практично без поправки на інфляцію.

Територіально база підприємства розташована в приміській зоні Києва — селі Гнідин Бориспільського району. Відповідно до опису, цей об’єкт складається зі спального та лікувального корпусів, складів, будинку охорони, насосної станції, літніх будиночків, навісів тощо. І коштує все це аж... 1 млн. 17 тис. гривень. А земельну ділянку під даною базою відпочинку розміром 6,2 га оцінили в 834 тис. гривень. Якщо зазирнути в розділ «Авізо», де друкують оголошення про продаж земельних ділянок, то легко переконатися, що ціна за «сотку» в даному населеному пункті становить не менше ніж 2 тис. дол. Тобто зазначені 6,2 га цілком могли б коштувати 1 млн. 240 тис. дол. або понад 6 млн. гривень.
Як з’явилися нові інвестори

Керівництво підприємства було настільки впевнене у своїй безкарності, що навіть не спромоглося викупити паї в колективу, щоб стати власником. Найшвидше, про це навіть не думали, адже не згодних із політикою керівництва співробітників попросту звільняли. Хтось мовчки йшов, а хтось намагався врятувати завод.

Звільнені співробітники, які одночасно є засновниками КП, знайшли бізнесменів, готових укласти гроші в підприємство. Почалося скуповування паїв. Коли майбутні власники сконцентрували в себе на руках понад половину паїв, вони ще 2006 року подали позов до суду, який визнав їх господарями підприємства. А 23 січня 2007 року з рішенням суду і судового виконавця нові власники спробували потрапити на підприємство. Проте старе керівництво, заручившись підтримкою міліції, не пустило їх на завод. Новим власникам удалося лише отримати печатку підприємства та його статут. З цього моменту на заводі настало двовладдя.

24.01.2007 р. Олег Дворник стає вже повноцінним директором, подавши державному реєстратору Солом’янської райдержадміністрації заповнену реєстраційну картку для зміни даних про керівника КП «КТД» у Єдиному державному реєстрі. 13 лютого нові власники провели конференцію і ухвалили рішення про нову редакцію статуту, змінили форму управління підприємством і обрали генеральним директором Олександра Герасименка. Водночас були переобрані всі органи управління підприємством.
Містечкове правосуддя

Але отримати доступ на підприємство в нового керівництва не виходить. Мало того, старі власники подали кілька позовів з метою затягти процес двовладдя. Так, на початку квітня до Вишгородського районного суду Київської області від імені КП «Київтрактородеталь» надійшов позов, підписаний Юрієм Власенком, у якому зазначено, що останній є заступником генерального директора Олександра Михайлюкова з правового забезпечення підприємства, розповідає адвокат Назар Дмитрасевич. Очевидна перша невідповідність — Юрій Власенко стверджує, що був прийнятий на роботу Михайлюковим у лютому цього року. Але в цей час екс-гендиректор не міг прийняти його на роботу, оскільки сам уже втратив посаду, яку обіймав.

Порушено й інші норми українського законодавства. По-перше, позов подається за місцем проживання або за місцем реєстрації відповідача. Проживає Олександр Герасименко в Києві, і Юрій Власенко це чудово знає, тому що позивається з нинішнім керівником підприємства ще й у Деснянському суді з питання допуску гендиректора на робоче місце. По-друге, попри все, цей позов мав розглядатися в Господарському суді м. Києва, тобто за місцем реєстрації підприємства, на якому має місце корпоративний спір, — як того й вимагає антирейдерське законодавство, про яке ми написали на початку статті.

Одного суду колишньому керівництву КП «Київтрактородеталь» було замало. Ще один адміністративний позов був поданий у Прилуках, і Прилуцький міськрайонний суд визнав недійсною конференцію співвласників, яка нібито порушувала конституційні права того ж таки Юрія Власенка на труд. При цьому він стверджував, що на конференції було відкликано дирекцію, до якої входить і він, і в такий спосіб було порушено його конституційне право. Проте й тут, за словами Н.Дмитрасевича, виникла юридична колізія — трудові спори підлягають розгляду за кодексом цивільного судочинства, а це рішення було ухвалене за кодексом адміністративного судочинства.

Такі «грамотні» рішення судів відмовляється виконувати Державна виконавча служба. Адже про антирейдерські зміни в законодавстві знають уже всі, крім судів, котрим попросту невигідно, що в них відібрали «шматок пирога».
За і проти

Спробуймо розібратися, чому на підприємстві склалася така ситуація, і вислухаємо аргументи сторін.

Отже, колишні власники стверджують, що їхній завод — колективне підприємство. Саме на таких умовах 1993 року Фонд держмайна проводив приватизацію орендного підприємства «Завод ім. Лепсе». Після приватизації державна власність заводу не стала приватною, а перетворилася на колективну. Порівнюючи завод із колгоспом, власники стверджують, що співробітники, так само, як і колгоспники, не можуть продати свій, не виділений у натурі, пай у ньому або вимагати собі якусь матеріальну компенсацію. Зате, працюючи в колгоспі, вони розраховували на зарплату, а потім і на пенсію від колективного підприємства. І для переконливості колишні власники цитують статут КТД: «5.12. У разі звільнення працівника, який уклав свій майновий сертифікат у викуп орендного підприємства «Завод ім. Лепсе» (це стосується і пенсіонерів), він залишає його на підприємстві й отримує за ним дивіденди». Ще одним аргументом колишніх власників є те, що викуповувалося підприємство аж ніяк не з допомогою приватизаційних сертифікатів, а платіжних доручень.

Прокоментувати протилежну позицію ми попросили адвоката Назара Дмитрасевича.

— Почнемо з того, що наші опоненти спотворюють факти, надаючи лише частину інформації, — каже юрист. — Відповідно до того ж таки статуту КТД, п.1.3, підприємство створювалося як добровільне об’єднання працівників, які володіють майном підприємства на правах колективної власності і мають право отримувати прибуток від володіння частиною спільного майна. Виходить, що пайовики все-таки володіють майном і мають право отримувати прибуток, тобто дивіденди. Отже, вони володіють корпоративними правами, що передбачає право на управління і, відповідно, право на дивіденди. А це, у свою чергу, — майнові права, які можуть бути предметом купівлі-продажу. Тому люди мають право продавати свої паї кому захочуть. До речі, наші опоненти визнали за ними це право, організувавши паралельний викуп паїв.

Другим спірним моментом є те, що в Єдиному реєстрі форм власності немає колективної форми власності. Виходить, що завод — це приватна власність підприємства, люди володіють корпоративними правами, тобто самим підприємством. Це підтверджується тим, що вони можуть отримувати дивіденди, які, до речі, колишнє керівництво не дуже поспішало виплачувати.

Третій момент — це порівняння підприємства з колгоспом. Хороше порівняння, якщо не брати до уваги, що є Цивільний кодекс для підприємств і Земельний кодекс — для колгоспів. Та всі чудово розуміють, що землі колгоспів розпайовувалися, і паї виділяли селянам. Тобто вони отримали землю в приватну власність. Мало того, є багато випадків, коли вони отримували у власність корівники та інше майно колишніх колгоспів.

Ну і в четвертих, відповідно до того самого пункту 5.12, до якого апелюють наші опоненти, навіть після звільнення співробітник залишається власником свого паю, адже він отримує за ним дивіденди. Уявіть собі ситуацію, що всі, хто звільнився, втрачають право власності. Тоді через кілька десятків років, коли останній із співробітників, які працювали в 1993 році, вийде на пенсію, підприємство перестане належати будь-кому. Це ж парадокс.
Замість післямови

Як бачимо, у кожної сторони є свої аргументи, і хто в цій ситуації правий, має вирішити суд. Тільки провадження має здійснюватися за всіма правилами, відповідно до чинного законодавства. До речі, в Україні є ще десятки, якщо не сотні таких самих підприємств. І в кожному випадку потрібно ставити крапку, адже на нескінченну судову тяганину витрачається дорогоцінний час, який потрібен для того, щоб займатися безпосередньо виробництвом.


 
Яндекс.Метрика