Вход/Регистрация

Юридические услуги Киев и Киевская область

Тел.: (063) 539-42-13, (096) 545-40-33, (095) 573-20-30
E-mail: utk2012@bigmir.net, skype: k0965454033

Вторник, 23 Июнь 2015 12:24

Приватизація-2015. Фінальне мародерство

Оцените материал
(2 голосов)
Адже очевидно, що в умовах війни і жорстокої економічної кризи в Україні державні активи коштують копійки. Звертає на себе увагу той факт, що за справу остаточною, за всяку ціну, розпродажі тепер завзято взялися розпіарені західні менеджери, що одержали українське громадянство і занявши економічні посади в уряді як просунуті носії західних «цінностей». Зокрема, йдеться про міністра фінансів Наталії Яресько та міністра економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавічус.

Причому ці чиновники намагаються переконати громадськість у тому, що Україна нібито взяла на себе зобов'язання провести остаточну приватизацію. Насправді, однією з умов отримання кредиту МВФ є цілком розумне вимога - налагодити ефективний контроль, прозору роботу державних підприємств, а не остаточна їх розпродаж.

Про старт масштабної приватизації 29 травня 2015 на VIII Київському форумі з питань безпеки заявила міністр фінансів України Наталія Яресько. «Ми взяли на себе зобов'язання проводити приватизацію, починаючи з третього-четвертого кварталу цього року, і, сподіваюся, план дій, який зараз розробляється, буде впроваджений», - зазначила вона. За словами Яресько, приватизація дозволить заощадити бюджетні кошти, які раніше спрямовувалися на субсидування держпідприємств.

Нагадаємо, що раніше Кабінет міністрів доручив Фонду державного майна у 2015 році забезпечити продаж цілого ряду об'єктів через конкурс з відкритою пропозицією ціни за принципом аукціону без встановлення обмежень для допуску учасників, крім випадків, передбачених законодавством, та з урахуванням встановлених санкцій.

В урядовому списку на приватизацію значилися 286 об'єктів, зокрема Одеський припортовий завод, підприємство «Сумихімпром», ряд морських портів, генеруюча компанія «Центренерго», що залишаються у власності держави частки в підприємствах теплової генерації і обленерго. Також у переліку підприємства, підпорядковані Міністерству аграрної політики та продовольства, державні вугільні шахти і підприємства, концерн «Укрторф», «Президент-Готель», науково-виробниче об'єднання «Електронмаш».

Крім того, уряд вийшов з ініціативою доповнити цей список ще 43 об'єктами, приватизація яких заборонена чинним законодавством. Для їх приватизації потрібне внесення парламентом змін до цілої низки нормативних актів, про що в Раду подаються відповідні законопроекти. Звертає на себе увагу той факт, що справжній повний список цих 43 поки ще заборонених для продажу об'єктів широкої громадськості не відомий, що зайвий раз свідчить про неоднозначність цієї затії.

Соціально-економічне коріння української трагедії

Ідеологічне оформлення дерибану залишається колишнім. Розпродаж залишків народного добра, як і раніше, планується провести під гаслами про обов'язкову неефективності власності державної та всенеодмінно ефективності приватній власності.

Державна власність нічим не відрізняється від приватної форми власності, звичайно, за умови ефективного та чесного управління. У розвинених країнах, насамперед, континентальної Європи державна власність у структурі економіки досягає 40%, а у Франції, за деякими оцінками, доходить до половини. У багатьох країнах Європи та Азії держава є досить ефективним власником. В Україні ж у державній власності залишився мізер, щось близько 3000 підприємств, з яких щонайменше 2000 працюють, а є прибутковими всього кілька десятків. Саме тому продаж трьох-чотирьох сотень підприємств особливої погоди в бюджеті не зробить, а тому «притягнутими за вуха» є запевнення чиновників, що продаж держпідприємств нібито дозволить істотно заощадити на дотаціях. У той же час, втрачаючи своїх підприємств, держава значною мірою втрачає можливість проводити ефективну соціально-економічну політику створювати робочі місця і забезпечувати нормальний рівень життя.

Неефективність держсектора пояснюється, насамперед, корупцією, злодійством і некомпетентністю. Але ці проблеми викликані аж ніяк не формою власності, а якістю кадрової політики, по суті, психологією, менталітетом. Існує маса випадків вкрай неефективною приватної власності. З деякими незначними винятками, весь вітчизняний приватний сектор економіки, насамперед, підконтрольний олігархії, є вкрай неефективним. Ніяких «іноземних інвестицій» та «ефективного приватного власника» приватизація не принесла, а навпаки обернулася тотальним висновком капіталів.

Вже давно слід визнати, що експеримент з тотальної приватизації в Україні не просто провалився, але і привів до нинішньої соціальної трагедії. Обидві революції 2004 і 2013-2014 років, сепаратизм в Криму і на Донбасі, а також війна на Сході країни мають, значною мірою, соціальні причини, обумовлені кричущою соціальною несправедливістю, майновим, а, отже, і політичним нерівністю. Кремль вміло використовував все це в своїх цілях. Говорити про це не прийнято, інакше постане питання про відповідальність так званої еліти України, включаючи олігархів і нинішню владу, за масову загибель людей на Майдані в лютому 2014 року, за анексію Криму і за війну на Донбасі, якій кінця і краю не видно, за величезні руйнування, багатотисячні жертви і мільйони біженців. Поки все вдається згорнути на Януковича і Путіна, але з кожним новим витком інфляції та обвалу національної валюти, зростання комунальних тарифів і зростання цін, соціально-економічні коріння нинішньої трагедії вилазять назовні, як шило з мішка.

Поряд з імперіалістичною параноєю Кремля, грабіжницька приватизація стала однією з найважливіших причин нинішньої війни, втрати України територіальної цілісності і значної частини суверенітету. Поки в країні не буде відновлена соціальна справедливість хоча б у мінімально розумному обсязі, говорити про перспективи незалежної України вкрай складно. У свою чергу, найважливішою складовою частиною проштовхування соціальної справедливості є справедливі суспільні відносини в питаннях власності.

Національні особливості

Затівається розпродаж народного добра має ряд національних особливостей, які, втім, завжди відрізняли приватизацію в Україні. Скільки-небудь виразної програми приватизації громадськість досі не дочекалася. Але за інформацією, яка періодично зливається в ЗМІ з надр Міністерства економічного розвитку і торгівлі, влада вирішила не морочитися хоча б навіть для виду інвестиційними зобов'язаннями, в тому числі, в питаннях збереження виробництв і робочих місць, модернізації підприємств, соціальних гарантій, податкових надходжень. Подібна позиція виправдовується замшілих ліберальним гаслом про те, що новоявлений власник, мовляв, не буде діяти на шкоду собі і набутому ним підприємству. Хоча відома маса випадків, коли куплене, найчастіше, за безцінь підприємство знищувалося з метою усунення конкурента, а то й просто для того, щоб нажитися на продажу металобрухту.

Крім того, прикриваючись кризою і важким фінансовим становищем, планується продавати, насамперед, рентабельні держпідприємства. Таким чином, держава позбавляється прибуткових активів, і на ній повисає збитковий баласт, який треба якось утримувати за рахунок хронічно дефіцитного бюджету. Хоча в практиці розвинутих країн прийнята продаж, насамперед, збиткових активів, а прибуткові підприємства продаються в ході комплексу спеціальних заходів, метою яких є продаж об'єкта за максимальною ціною з максимальним об'ємом соціально важливих інвестиційних зобов'язань.



Виникає питання: це диверсія або корупція ?!

У цьому сенсі крайнє роздратування викликають аргументи, які зводяться до того, що багато державних підприємства вже давно і щільно контролюються олігархами, там процвітає корупція і обман держави, а тому їх слід приватизувати. Чого тільки вартий трилер, в якому гарант і прем'єр ніяк не можуть вигнати олігарха Коломойського з підприємства «Укрнафта», в якому контрольний пакет акцій належить державі - і це при наявності СБУ, МВС, Генпрокуратури та інших новомодних структур типу Антикорупційного бюро.

Ситуацію посилюють застосування методик оцінки активів, що дозволяють встановлювати мізерну стартову ціну продажу, а також відсутність скільки-небудь серйозної конкуренції з причини все тих же війни та кризи. У цьому сенсі лукавством, щоб не сказати, злочинним умислом є широко рекламовані чиновниками «західні стратегічні інвестори», оскільки жоден серйозний інвестор в Україні зараз не прийде в принципі. Можна не сумніватися, що в ролі «іноземних інвесторів» виступатимуть офшорки, за якими ховаються олігархи, а купуватися приватизовані підприємства будуть за кошти, раніше виведені з країни. В результаті, замість інвестицій буде мати місце в кращому випадку часткове повернення раніше награбованого. Не кажучи вже про те, що покупка приватизованих підприємств нерезидентом за валюту є не інвестуванням, а просто зміною власника, і в кращому випадку тимчасово поліпшить платіжний баланс, до того ж несуттєво через, повторимося, заниженої ціни. Справжніх же інвестицій, що виражаються у вкладенні капіталу в модернізацію, в технічному переозброєнні, в розширенні виробництв, у створенні нових робочих місць чекати не доводиться.

Навіть широко розрекламовані чиновниками обмеження, покликані не допустити приватизацію українських об'єктів резидентами «країни-агресора», простіше кажучи, Росії, виглядають дитячим лепетом. Ці обмеження можна спокійно обійти через все ті ж офшорні компанії, встановити справжніх бенефіціарів яких практично неможливо. Тому кінцевими власниками тих чи інших спішно розпродаються підприємств цілком можуть стати персонажі, що входять до найближчого оточення Путіна.

Автор матеріалу: Олександр Карпець

За матеріалами: Glavcom.ua

Вход на сайт

Запишитесь на консультацию

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

×