Отже, позивач просив у суду визнати за нею право власності на 1/2 квартиру, яку вони нажили у шлюбі як спільне сумісне майно.

Позивач стверджував , що отримали ордер на спірну квартиру у шлюбі, разом виплачували пайові внески, зі спільного сіменого бюджету. У 1993 році шлюб було розірвано. А у 2010 рокці відповідач отримав свідоцтво на право власності на сю квартиру одноособово.

Ділити однокімнату квартиру позивач стверджує вони не хотіли, так як хотіли залишити її для своєї доньки. Однак чоловік позивачки помер. Спадкомці чоловіка відмовилися визнати за нею частку у спільному сумісному майні і тому позивач (дружина померлого чоловіка) звернулася до суду з позовом до відповідачів - спадкоємців чоловіка.

Перша інстанція у задоволенні позову відмовила. У звязку зі спливом строку позовної давності. Вимога про спільну частку в майні подружжя на думку суду першої інстанції не має пред"являтися по спливу 24 років. Оскільки це прямо суперечить Закону - частині четвертій статті 267 ЦК України.

Однак, апеляційний суд скасував рішення про відмову суду першої інстанції і прийняв нове рішення, яким позов задовольнив. Апеляційна інстанція виходила з того, що суд першої інстанції не правильно встановив час початку перебігу строку позовної давності. Він вказазв у рішенні, що немає доказів того, що спір щодо спільного майна у подружжя виник одномоментно з часом розірвання шлюбу. Цьому немає доказів. А позивачка ясно зазначала, що за їх згодою вони мали намір залишти квартиру спільній дитині.

Адже позовно давність обчислюється з того часу коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.

Тому, як підтвердив касаційний цивільний суд Верховного Суду, визначальним в цій справі є саме питання - коли почав перебіг строк позовної давності. Оскільки за час життя пожружжя однією сім"єю, так і після розірвання шлюбу ніщо не свідчило про виникнення між ними суперечок щодо спільного майна, то строк позовної давності розпочався лише коли у позивача виник спір зі спадкоємцями -  відповідачами по справі.

Постанова                                                  

Іменем України

 

08 грудня 2021 року

м. Київ

 

справа № 753/18448/17

провадження № 61-9354св21

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,           Тітова М. Ю.

 

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

 

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на частину спільного сумісного майна

 

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року у складі судді Трусової Т. О.та постанову Київського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,

 

ВСТАНОВИВ:

 

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

 

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя - квартиру АДРЕСА_1 .

 

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 01 грудня 1979 року вона і ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у шлюбі подружжя на підставі ордера отримало                             у Житлово-будівельному кооперативі «Арсеналець-26» (далі - ЖБК «Арсеналець-26») однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Пайовий внесок у розмірі 6 348,00 крб сплачувався частками зі спільного сімейного бюджету протягом перебування позивача у шлюбі із              ОСОБА_5 до липня 1992 року. 13 липня 1993 року шлюб між нею та ОСОБА_5 був розірваний. 13 січня 2010 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на зазначену квартиру. Оскільки квартира є однокімнатною, позивач з колишнім чоловіком не бачили сенсу у її поділі і хотіли зберегти її для дочки, яка повинна була її успадкувати. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, а до спадкової маси, крім іншого, увійшла спірна квартира. Заяви про прийняття спадщини подали спадкоємці першої черги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач звернулась до спадкоємців щодо визнання ними її частки у спільному сумісному майні, але ОСОБА_3 та ОСОБА_4 її право заперечили. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

 

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

 

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 07 червня 2019 року                                        в задоволенні позову відмовив.

 

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що квартира, яка була набута                    в період зареєстрованого шлюбу позивачкою з ОСОБА_5 і пайовий внесок за яку був сплачений під час їх шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас суд дійшов висновку про пропуск позивачкою позовної давності, оскільки шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 припинено 13 липня 1993 року, а вимога про визнання права власності на частину спільного сумісного майна пред`явлена 09 жовтня 2017 року, тобто через 24 роки після розірвання шлюбу, що згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України                      є підставою для відмови у задоволенні позову.

 

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

 

Справа розглядалася апеляційним судом неодноразово.

 

Київський апеляційний суд останньою постановою від 26 квітня 2021 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Визнав за                        ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 38,0 кв. м, житловою площею                    17,3 кв. м.

 

Апеляційний суд мотивував постанову безпідставністю висновків місцевого суду про пропуск ОСОБА_1 позовної давності оскільки доказів, які б свідчили, що за життя ОСОБА_5 між ним та позивачкою виник спір з приводу нерухомого майна (квартири), відповідачі не надали, а суд першої інстанції таких обставин не встановив. Таким чином місцевий суд неправильно встановив дату початку перебігу позовної давності та дійшов помилкового висновку про початок її перебігу з 13 липня 1993 року у день розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а тому дійшов помилкового висновку про відмову                                    у задоволенні позову із підстав спливу позовної давності.

 

При цьому апеляційний суд вважав безпідставними доводи ОСОБА_3 про те, що позовна давність почала свій перебіг з дати отримання  ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на квартиру, а саме з 27 січня 2010 року, оскільки оформлення права власності на одного із співвласників не порушує право власності іншого із співвласників до виникнення між ними спору щодо володіння, користування та розпорядження власністю. Водночас як встановлено апеляційним судом, такого спору між позивачкою та ОСОБА_5 за його життя не було.

 

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

 

У квітні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яку уточнила на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху,                      в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року і направити справу на новий розгляд.

 

Підставою касаційного оскарження вказувала те, що апеляційний суд                                          в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі                            № 522/19610/15-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України); суди не дослідили зібрані                  у справі докази та не надали їм належної оцінки в сукупності (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

 

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку, що спірна квартира є спільним майном колишнього подружжя, оскільки позивачка не мала права на набуте ОСОБА_5 майно, адже не проживала разом з ним та не сплачувала пайові внески. Також апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивачка не пропустила строк на звернення до суду з цим позовом, оскільки після розірвання шлюбу - 13 липня 1993 року ОСОБА_1 не ставила будь яких претензій щодо спірного майна, через усвідомлення того, що ОСОБА_5 надасть докази про набуття цього майна за власні кошти.

 

У липні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення.

 

Рух справи в суді касаційної інстанції

 

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

 

10 серпня 2021 року справа № 753/18448/17 надійшла до Верховного Суду.

 

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

 

Фактичні обставини справи

 

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5                        з 01 грудня 1979 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

 

ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народилася дочка ОСОБА_2 (відповідач                               у справі).

 

06 січня 1986 року ОСОБА_5 вступив до ЖБК «Арсеналець-26».

 

Згідно з ордером на жиле приміщення у будинку житлово-будівельного кооперативу від 03 лютого 1988 року № 066189, виданим на підставі рішення загальних зборів ЖБК «Арсеналець-26», затвердженого рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 21 грудня 1987 року                № 1215, ОСОБА_5 була надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

 

09 лютого 1988 року ОСОБА_5 зареєстрував своє місце проживання за вказаною адресою.

 

У період з січня 1986 року по липень 1992 року ОСОБА_5 , перебуваючи                       у шлюбі з ОСОБА_1 , сплатив грошові кошти в сумі 6 348,00 крб, що становить повний розмір паєнакопичення. Це підтверджується довідкою ЖБК «Арсеналець-26» від 27 червня 2017 року № 64 та платіжними документами.

 

13 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був розірваний.

 

На підставі наказу Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)                                від 28 грудня 2009 року № 1978-С ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

 

27 січня 2010 року ОСОБА_5 зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру.

 

25 квітня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб.

 

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Заповіту щодо майна на випадок своєї смерті ОСОБА_5 не залишив. Право на спадкування усього майна, належного ОСОБА_5 , одержали спадкоємці за законом: дружина ОСОБА_3 , батько ОСОБА_4 , та дочка ОСОБА_2 , які звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

 Позовна давність при поділі майна після розірвання шлюбу

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

 

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                       є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;               2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

 

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи                                       у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права            в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

 

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

 

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

 

Згідно з пунктом 1 Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

 

До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

 

Отже, спірні правовідносини щодо правового статусу квартири регулюються нормами КпШС України, оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року.

 

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу,                   є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

 

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного                                      з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

 

Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

 

Частинами першою та третьою статті 15 Закону України «Про власність» (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин - сплати пайових внесків за квартиру) визначено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому                  в користування, набуває права власності на це майно.

 

Статтею 16 Закону України «Про власність» визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.

 

Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.

 

Встановивши, що спірна квартира була придбана (виплачена її вартість) ОСОБА_5 у період шлюбу з ОСОБА_1 , суди обґрунтованого віднесли цю квартиру до спільного майна подружжя.

 

У разі поділу майна, що є об`єктом сумісної власності подружжя, частки майна          є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором ( стаття 70 СК України).

 

Аналогічна норма закріплена у статті 28 КпШС України.

 

Ураховуючи норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та встановлені судами фактичні обставини щодо набуття спірної квартири і не спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, висновок судів про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частку цієї квартири є обґрунтованим.

 Позовна давність при поділі майна після розірвання шлюбу

Доводи наведені в касаційній скарзі не спростовують зазначених висновків.

 

Згідно зі статтями 71, 76 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

 

Така ж норма визначена закріплена у статтях 256, 257 та 261 ЦК України якою визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

 

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

 Позовна давність при поділі майна після розірвання шлюбу

Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

 

Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 759/12058/15-ц, провадження № 61-495св18, від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц, провадження № 61-8081св18, від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, провадження № 61-19445св18.

 

Ураховуючи наведене, висновки апеляційного суду про дотримання позивачкою позовної давності при зверненні до суду з цими вимогами є обґрунтованими.

 

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновку апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції                              є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

 

Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені апеляційним судом, оскаржувана постанова не суперечить правовому висновку, який зазначений                         в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

 

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального                                                 і процесуального права.

 

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

 

У касаційній скарзі заявник просив скасувати як рішення місцевого суду, так                 і постанову апеляційного суду, якою скасоване рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду про задоволення позову, немає підстав для скасування рішення місцевого суду, тому що воно вже скасоване за наслідками апеляційного перегляду.

 

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

 

ПОСТАНОВИВ:

 

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

 

Постанову Київського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року залишити без змін.

 

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

 

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев   Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

Позовна давність при поділі майна після розірвання шлюбу

Выше рекомендуем вам обзор решения Верховного Суда, который высказался по поводу сроков, течения исковой давности в том случае, когда брак был расторгнут, а делить имущество бывшие супруги решили немного позже.
Следовательно, истец просил у суда признать за ней право собственности на 1/2 квартиру, которую они нажили в браке как общее совместное имущество.

Истец утверждал, что получили ордер на спорную квартиру в браке, вместе выплачивали паевые взносы из общего семенного бюджета. В 1993 году брак был расторгнут. А в 2010 году ответчик получил свидетельство на право собственности на эту квартиру единолично.

Делить однокомнату квартиру истец утверждает – они не хотели, так как хотели оставить ее для своей дочери. Однако мужчина истицы умер. Наследники мужчины отказались признать за ней долю в совместном совместном имуществе и потому истец (жена умершего мужчины) обратилась в суд с иском к ответчикам – наследникам мужчины.

Первая инстанция в удовлетворении иска отказала. В связи с истечением срока исковой давности. Требование об общей доле в имуществе супругов по мнению суда первой инстанции не должно предъявляться по истечению 24 лет. Поскольку это прямо противоречит Закону - части четвертой статьи 267 ГК Украины.

Однако апелляционный суд отменил решение об отказе суда первой инстанции и принял новое решение, которым иск удовлетворил. Апелляционная инстанция исходила из того, что суд первой инстанции не правильно установил время начала течения срока исковой давности. Он указал в решении, что нет доказательств того, что спор по поводу общего имущества у супругов возник одномоментно со временем расторжения брака. Этому нет доказательств. А истица ясно отмечала, что с их согласия они намеревались покинуть квартиру общему ребенку.

Ведь искововая давность исчисляется с тех пор, когда истец узнал или мог узнать о нарушении своего права.

Поэтому, как подтвердил кассационный гражданский суд Верховного Суда, определяющим по этому делу является вопрос - когда начал истек срок исковой давности. Поскольку за время жизни супружества одной семьей, так и после расторжения брака ничто не свидетельствовало о возникновении между ними споров по поводу общего имущества, то срок исковой давности начался только когда у истца возник спор с наследниками - ответчиками по делу.