Вход/Регистрация

Юридические услуги. Представительство ваших интересов

Viber 096-545-40-33
Telegram 096-545-40-33, [email protected]


%PM, %08 %872 %2013 %19:%Янв

Про реформу судочинства

Оцените материал
(1 Голосовать)
Метою реформи судочинства є досягнення трьох позитивних результатів: 1) поліпшення доступності та якості правосуддя, тобто радикального скорочення термінів розгляду справ та підвищення рівня законності прийнятих рішень 2) придбання судами реальної незалежності 3) досягнення ефективного виконання судових (і інших обов'язкових) рішень у розумні терміни. Ці цілі можуть бути досягнуті кількома шляхами, про які й піде мова.
     Особливо слід відмітити, що одна з серйозних методологічних проблем реформування системи правосуддя полягає в наявності у більшості юристів (як фахівців приватного права, так і займають посади в системі державної влади) певних стереотипів мислення (тобто психологічних установок), які перешкоджають правильному понімнію як суті наявних проблем, так і способів їх вирішення. Надалі будуть показані найбільш типові стереотипи, а також їх вплив на перспективи реформування судової системи.

       1.Ізмененіе кадрової політики в судовій системі.

   Всім відомо про наявність високого рівня корупції як всередині самої системи правосуддя, так і в органах підбору і призначень суддів на посади (в тому числі адміністративні). І головна методологічна помилка у тих, хто намагається знайти способи вирішення цієї проблеми, полягає в спробах спочатку розділити учасників цих систем за ознакою схильності \ неприйняття корупції, після чого знайти оптимальний спосіб відсторонення потенційних (або діючих) корупціонерів від роботи в суддівської професії. Для цього придумуються різноманітні, здебільшого - несуттєві зміни в процедурах призначення-покарання-звільнення суддів, або ж пропонується обирати суддів всенародно. Однак це не може змінити корупційну систему в цілому, оскільки учасники різноманітних комісій по призначеннях-покаранням так само вражені корупційними нахилами, як і самі судді. Тому переважна більшість навіть спочатку чесних громадян, потрапляючи в цю систему, змушені приймати її правила. Ідея ж виборності суддів є такою ж абсурдною, як ідея виборності, наприклад, стоматолога в поліклініці. Тому пропонується змінити сам принцип кадрової політики в судовій системі, шляхом мінімізації суб'єктивного фактора при прийнятті відповідних рішень, а також введення конкурентного початку при занятті посад суддів. Зокрема, вельми серйозним стимулом для судді в його професійній кар'єрі була б процедура призначення на посаду в суді будь-якого рівня строком на 3 - 5 років, з подальшим регулярним перепризначенням (переобранням) на конкурсній основі. Це підвищило б як зацікавленість в якості роботи для діючого судді, так і шанси на заняття цієї посади його більш гідним колегою.

    Слід зауважити, що положення чинної Конституції України є серйозною перешкодою для реалізації такої реформи. Зокрема, система призначення та звільнення суддів, закріплена в ст.126, ст.128 Конституції, забезпечує фактичну незмінюваність суддів, незалежно від результатів їх професійної діяльності. В ідеалі необхідно внесення змін у ці положення, але це навряд чи досяжно в даний час. На перший погляд, це робить неможливим небудь інший механізм заміни суддів, крім їх звільнення за порушення присяги. Разом з тим, в ст.128 Конституції зазначено, що «судді ... обіраються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом», тобто спеціальним законом можна передбачити такий порядок призначення і звільнення суддів, який і передбачає принцип змагальності кандидатур на заміщення вакантної посади. Це цілком може регулюватися трудовим законодавством, наприклад за допомогою укладення контракту, який передбачає звільнення у зв'язку із закінченням терміну його дії, що не суперечить передбаченій п.9 ч.5 ст.126 Конституції можливості звільнення судді за власним бажанням. Безумовно, всі ці питання вимагають дуже ретельної юридичної опрацювання, щоб не спровокувати масові позови про відновлення суддів на займаних посадах.

     Законом про статус суддів також необхідно встановити принципово інший механізм призначення, заохочення, покарання і звільнення суддів. Зокрема, необхідно передбачити створення вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів (ВКДКС), в компетенції якої буде розгляд питань про отримання кандидатом статусу судді, про призначення на вакантну посаду, про покарання і дострокове звільнення судді. До складу ВКДКС повинні входити особи, чия професійна кваліфікація та репутація не викликають сумнівів у суспільстві. Це можуть бути судді у відставці, приватнопрактикуючі юристи (у тому числі адвокати, нотаріуси), науковці та викладачі у галузі права, а також правозахисники та інші громадські діячі, які мають достатні пізнання в юриспруденції і життєвий досвід. З іншого боку, повинен бути пряма заборона на участь у роботі комісії для діючих співробітників правоохоронних органів і судів, щоб виключити будь-які особисті мотиви при прийнятті комісією рішень. Члени комісії повинні обиратися на термін 3 - 5 років Верховною Радою, а їх кількість повинна бути достатньою для вирішення кадрових питань по всьому суддівському корпусу України. У процедурі розгляду конкретної справи з усіх членів комісії шляхом автоматизованого призначення вибирається колегія з 5 - 15 осіб (в залежності від статусу судді і виду разрешаемого по ньому питання), які беруть участь у засіданні. Рішення приймається шляхом таємного голосування, і його результат може бути оскаржений зацікавленою особою (кандидатом у судді, суддею, особою, яка подала скаргу або подання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності) шляхом перегляду апеляційною палатою ВКДКС у складі 25 осіб (також шляхом таємного голосування), рішення якої є остаточним. За перегляд рішення в апеляційній палаті зацікавлена особа вносить грошову заставу в розмірі, що покриває витрати держави з такого перегляду. У разі задоволення скарги застава повертається. Рішення комісії або апеляційної палати може бути оскаржене в суді, але тільки з мотивів порушення процедури прийняття рішення. У разі скасування рішення судом проводиться повторний розгляд, в іншому складі членів комісії. Таким чином, можна буде створити механізм об'єктивного і справедливого розгляду наступних питань: 1) присвоєння кандидату статусу судді за результатами кваліфікаційного іспиту 2) обрання судді за конкурсом на заміщення вакантної посади 3) покарання та дострокового звільнення судді. Корупційне вплив на прийняття рішень буде практично неможливим - з наступних причин. По-перше, автоматизоване призначення нівелює фактор особистих відносин з членами комісії. По-друге, через процедури таємного голосування необхідно буде заручитися підтримкою всіх членів комісії, кількість яких буде становити від 5 до 15 осіб (в іншому випадку стає неможливим проконтролювати виконання корупційного замовлення), що при спробі підкупу вельми обтяжливо з матеріальної точки зору. По-третє, суб'єктивно зацікавлена у покаранні (або звільнення) судді особа може скористатися процедурою апеляції, в якій задіяти корупційний чинник за вищеописаною причини практично неможливо.

     Зокрема, одним з існуючих стереотипів мислення є переконаність у явною аморальності і користолюбстві майбутніх членів комісії, що нібито накладе неминучий відбиток на прийняті рішення. Це не відповідає дійсності. При відсутності особистої (в тому числі - матеріальної) зацікавленості, і що важливо - неможливості для когось дізнатися, як проголосував конкретний член комісії, у нього знімаються всі суб'єктивні мотиви голосувати інакше, ніж за своїм внутрішнім переконанням. Тому в разі таємного голосування мотив прийнятих рішень практично завжди буде заснований тільки на реальних достоїнствах \ недоліках особи, за якою приймається рішення.

     Щодо механізму заохочення суддів - необхідна схема оплати праці, яка складається з фіксованого окладу, який встановлюється відповідно до займаної посади (суддя місцевого, апеляційного, касаційного суду), і доплат за результатами роботи. Наприклад, можна встановлювати винагороду за кожне розглянуте справу, за якою рішення вступило в законну силу, з диференціюванням по категорії складності та обсягу справи (подібний алгоритм вимагає окремої розробки). Це буде стимулювати суддю працювати не тільки швидко, але і якісно (оскільки справи з скасованими рішеннями не будуть оплачуватися).

     2.Ліквідація спеціалізації судів.

     Необхідно скасувати так звану спеціалізацію судів, яка тільки породжує відомчу плутанину, судову тяганину та неефективне витрачання бюджетних коштів. Система судочинства повинна бути трирівневою: районні (міські) загальні суди - апеляційні суди областей - касаційна палата Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України, у складі всіх суддів касаційної палати, повинен видавати роз'яснення з питань однакового застосування судами законодавства. Слід зауважити, що в судових системах більшості країн існують особливі суди, до компетенції яких віднесено розгляд окремих категорій справ, а існування деяких спеціалізованих судів може бути викликано конкретною політичною ситуацією в країні чи історичною традицією. Проте визначальним фактором у створенні судів спеціальної юрисдикції є необхідність встановити особливий (у порівнянні із прийнятим у судах загальної юрисдикції) порядок розгляду якої-небудь категорії справ. Саме введення відмінного від загального порядку розгляду справ є стрижнем конструкції судів спеціальної юрисдикції. При відсутності процесуальних відмінностей в правилах провадження у справі в судах загальної та спеціальної юрисдикції відпадає сама необхідність в існуванні останніх. Навпаки, якщо такі відмінності є, але з розвитком держави і суспільства об'єктивна необхідність різного порядку провадження у справі втрачається, підстава для існування особливих судів також зникає. У середовищі юристів існує упередження, що ліквідація спеціальних судів породить неминуче погіршення якості прийнятих рішень, оскільки судді будуть змушені займатися одночасно всіма категоріями справ (від патентних суперечок до тілесних ушкоджень). Для виключення можливих проблем цілком розумною може бути спеціалізація суддів за категоріями справ, які вони розглядають, а також колегіальний розгляд справ підвищеної складності. Такий підхід і зараз застосовується в багатьох судах, і в цілому себе виправдав.

       3.Уніфікація судового процесу.

   У багатьох практикуючих юристів існує думка, що уніфікація процесуального закону (і як наслідок - універсалізація судів) практично неможлива, оскільки призведе до зниження якості правосуддя. Однак це є лише одним із стійких упереджень - не існує переконливих доводів, що це є принципово неминучим. Таким чином, уніфікація судового процесу взаємопов'язана з скасуванням спеціалізації судів, яка в свою чергу повинна передбачати одночасну уніфікацію процесуальних норм, шляхом прийняття єдиного Кодексу судочинства України. Його відмінність від існуючих кодексів буде полягати в однаковості судових процедур, спрощення доступу до правосуддя та зменшенні строків розгляду справ.

     Особливості та основні відмінності Кодексу від колишніх можуть бути, зокрема, такими.

     Першим відмінністю повинна бути уніфікована процедура на стадії звернення до суду із заявою про захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів. Таке звернення може виходити як від суб'єктів приватного права, так і від державних органів і прокурора, і містити вимогу щодо будь-якого виду правовідносин (приватно-правових, публічно-правових, деліктних), в тому числі і в їх довільному поєднанні. Зміст заяви має бути формалізованим, а відмова в його прийнятті може допускатися тільки з причини невідповідності форми встановленим вимогам. Провадження у справі повинно відкриватися не пізніше наступного робочого дня, при цьому суд виносить ухвалу, якою установлівают тип правовідносин і дії, які повинні зробити суд і суб'єкт, який подав заяву (надати \ витребувати докази, сплатити судовий збір, вжити заходи забезпечення позову, якщо таке вимога була заявлена, розділити справа в окремі провадження, якщо це необхідно і т.п.). Таким способом можна усунути сформовану практику судової тяганини, засновану як на власне процесуальних колізіях, так і на елементарному небажанні суддів виконувати свою роботу.

     Другою відмінністю повинно бути максимально широке застосування спрощених процедур судочинства (аналогічних наказному в цивільному процесі). Зокрема, якщо надані заявником документи не викликають у суду сумніву в суті спірних правовідносин, а прийняте рішення не приведе до незворотного порушення прав і свобод іншого боку, суд може одночасно з відкриттям провадження у справі винести рішення по його суті, з обов'язковим (і технологічно гарантованим) повідомленням сторін. Така процедура можлива, наприклад, за письмовими угодами, більшості адміністративних правопорушень, кримінальних справах, по яких не передбачається позбавлення або обмеження волі. Відповідачу передбачається право, в разі незгоди з рішенням, подати заяву про його перегляд за загальною процедурою. Також пропонується максимально розширити можливості примирення сторін. Зокрема, необхідно встановити мінімальний судовий збір при подачі самої заяви, з правом сторін укласти мирову угоду до розгляду справи по суті. У разі відмови від цього, необхідно передбачити доплату судового збору в набагато більшому розмірі - при подальшому провадженні у справі.

     Третім відмінністю буде уніфікація самого процесу, в тому числі, забезпечувальних заходів в кримінальних та інших інших правовідносинах. Зокрема, заява (повідомлення) про злочин, якщо підозрюваний невідомий, буде спочатку подаватися до суду за процедурою, аналогічною існуючої щодо забезпечення доказів. Після відкриття провадження у справі суд надасть заявнику (прокурору, або потерпілому у справі приватного обвинувачення) за його клопотанням необхідні ухвали про забезпечення доказів (у тому числі дозвіл на обшук, виїмку, проведення оперативно-розшукових заходів, що також буде можливим і в цивільних правовідносинах ), а також встановить розумний строк для пред'явлення позову (який, за наявності підстав, може продовжуватися судом у наступних засіданнях). Після збору доказів (в тому числі у відношенні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення) позивач (прокурор) в засіданні пред'являє (в тому числі кримінальний) позов, а також клопоче про застосовані заходів забезпечення позову (в тому числі - те, що називається запобіжний захід у існуючому кримінальному процесі). У цьому ж засіданні ставиться питання про визнання \ невизнання позову (в тому числі кримінальної) і можливому мировій угоді (в тому числі і так званої «угоді з правосуддям» у кримінальному провадженні). У разі досягнення згоди сторін (повного визнання цивільного позову або провини у злочині, досягнення «операції з правосуддям» або мирової угоди) суд у цьому ж засіданні виносить рішення по суті справи. У разі відмови відповідача від визнання позову (або визнання провини у злочині) суд продовжує розгляд справи з дослідженням доказів і дебатах сторін, до винесення рішення (вироку - за кримінальний злочин). Слід зауважити, що в такій схемі судочинства можливо спільний розгляд різних видів правовідносин, необхідною вимогою в цьому випадку буде тільки збіг суб'єктного складу сторін. Наприклад, можна буде в одному процесі розглянути публічно-правовий спір про незаконні дії посадової особи органу влади, в поєднанні з розглядом у відношенні нього кримінальної справи за зловживання службовим становищем за даним епізодом, а також вирішити питання цивільно-правового характеру про матеріальну компенсацію потерпілому. У необхідних випадках (якщо таке поєднання неможливо розглянути в рамках однієї справи) виробництво можна розділити, не повертаючи заяву без розгляду, як це робиться зараз. Окремо слід зупинитися на існуючих правилах кримінального процесу, згідно з якими суддя, який брав рішення в процедурі досудового слідства, не вправі розглядати справу по суті. На перший погляд це повинно сприяти неупередженості суду при винесенні процесуальних рішень, але така думка є не більше ніж упередженням. Наприклад, суд при розгляді справи по суті обирає запобіжний захід (у тому числі і у вигляді утримання під вартою) в тому ж порядку, як і на досудовому слідстві, але згодом виносить вирок (у тому числі і виправдувальний) в тому ж складі суду, що прямо суперечить вищеописаному принципом. Незалежне та об'єктивне правосуддя може бути забезпечене як раз незмінністю складу суду в подібних ситуаціях, тобто персоніфікацією відповідальності за всі процесуальні рішення, прийняті у справі. Зокрема, при прийнятті рішення про взяття під варту суддя неминуче буде брати до уваги не тільки дані, що характеризують особу підозрюваного, але і наявність достатніх доказів про скоєння ним злочину. Існуючі процесуальні норми якраз прямо забороняють слідчому судді при обранні запобіжного заходу брати до уваги доведеність провини, що й породжує практику взяття під варту за надуманими, а іноді - сфальсифікованим звинуваченням.

     Четвертим відмінністю буде удосконалення процедури апеляційного та касаційного оскарження рішень. Зокрема, необхідно передбачити подачу апеляцій не тільки на ті ухвали суду, які перешкоджають розгляду справи по суті, а й ті, які порушують права і свободи громадян (наприклад, дозвіл на обшук, проведення оперативно-розшукових заходів, обрання запобіжного заходу при розгляді кримінальної справи по суті), оскільки скасування таких визначень дозволить не тільки визнавати неприпустимими отримані на виконання назконного визначення докази, але і відновити порушені права (або компенсувати заподіяний збиток) суб'єктів приватного права. Потребують удосконалення і правила касаційного розгляду. З одного боку, не можна визнати ефективною процедуру, що приводить до масового повторному розгляду справ у першій та апеляційній інстанціях (на що, до речі, неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини), або до масових відмов у відкритті касаційного провадження (навіть при явних і грубі порушення закону нижчестоящими судами). З іншого боку, неможливо забезпечити повноцінний розгляд по суті всього масиву касаційних скарг, що надходять зараз у вищі суди. Вихід з положення може бути такий. По-перше, необхідно законодавчо встановити перелік судових рішень, які не підлягають перегляду в касаційному порядку (наприклад, цивільні справи та публічно-правові спори з ціною позову до певної суми, кримінальні справи без позбавлення волі і сумою штрафу до такого ж розміру). По-друге, необхідно передбачити дворівневу процедуру касації, по якій суддя касаційної інстанції, угледівши порушення процесуального права при ухваленні рішення, одноосібно скасовує його з подальшою передачею на повторний розгляд, а угледівши порушення матеріального права, передає спір на розгляд колегії з 5 суддів, які розглядають справу по суті, виносячи остаточне рішення (без повторного перегляду нижчестоящими судами). По-третє, необхідно передбачити імперативну норму про дисциплінарну відповідальність суддів нижчестоящих судів за винесення рішень, в яких ігноруються роз'яснення Верховного Суду України з аналогічних питань. По-четверте, необхідно активізувати напрацювання таких роз'яснень з якомога більш широкого спектру правовідносин, що в поєднанні з відповідальністю суддів за їх ігнорування саме по собі буде поступово знижувати затребуваність касаційних процедур.

Пятым отличием будет введение ответственности за злоупотребление процессуальными правами как со стороны участников спора, так и судьи, которое привело к затягиванию рассмотрения дела сверх разумных сроков. В частности, сторона обязана будет уплатить иной стороне и государству компенсацию за время, затраченное по ее вине при рассмотрении дела (в частности, перенос заседаний из-за неявки участников процесса, заявление явно необоснованных  ходатайств и т.п.). Если  же затягивание процесса произошло по инициативе суда (например, отмена заседаний из-за занятости судьи в другом процессе, перенос дела на длительные сроки по любой причине, недостаточный контроль за исполнением судебных поручений по обеспечению\истребованию доказательств), то компенсация сторонам должна уплачиваться за счет государства.

     Шестым отличием будет процедура исполнения решений, которую необходимо имплементировать в Кодекс, как неотъемлимую стадию судопроизводства. В частности, можно организационно объединить исполнительную и пенитенциарную службы в системе Минюста, а также предусмотреть возможность исполнения решений по гражданским делам (а в перспективе – и исполнение уголовных наказаний) частными структурами. Необходимо реформировать процедуру исполнения решений, которая сейчас имеет серьезный перекос в сторону интересов должников, существенно забюрократизирована и больше создает видимость законности, чем таковую соблюдает. В частности, необходимо предоставить государственным исполнителям  возможность получать, к примеру, определение суда о доступе в жилище должника по максимально упрощенной и быстрой процедуре, иметь возможность беспрепятственного доступа к любой информации об имуществе и местонахождении граждан, вести оперативно-розыскную деятельность с целью розыска должников и их имущества, иметь право на ношение и применение оружия и спецсредств. Также необходимо предусмотреть жесткие меры ответственности должников (вплоть до ареста и исправительных работ) за препятствование исполнению судебных (иных обязательных) решений в любой форме, включая пассивное неповиновение.

     4.Сопутствующие реформы.

     Отдельно нужно сказать о реформах  в отдельных сферах уголовной юстиции, оказания правовой помощи и альтернативных способах разрешения споров.

     Принятие нового УПК, на который возлагались большие надежды, не устранило главные недостатоки уголовной юстиции – отсутствие должной заинтересованности (и персональной ответственности) должностных лиц в результатах своих действий, а также отсутствие четкого размежевания компетенции и полномочий между обвинителем и следователем. В частности, в новом УПК следователь обязан безоговорочно выполнять  указания прокурора – и в то же время формально только сам следователь отвечает за результаты расследования; оперативный сотрудник не вправе действовать самостоятельно - а может  только выполнять поручения следователя, и сам формально не несет никакой ответственности за конечный результат своих действий; следователь принимает самостоятельные процессуальные решения, влияющие на направленность расследования (особенно показательным является то, что следователь в новом УПК упоминается в разделе «сторона обвинения»); прокурор выполняет функцию государственного обвинителя - и одновременно наделен надзорными функциями по отношению к следователю. Все эти обстоятельства неизбежно  порождают обвинительный уклон в расследовании преступлений, а также коллективную безответственность в работе уголовной юстиции.

     Юридическое преследование граждан за совершенные преступления должен осуществлять или прокурор (по делам публичного обвинения), или субъект частного права (по делам частного обвинения), которые наделяются правом подавать заявления об этом  в суд, и соответственно –  проводить уголовные расследования (в унифицированной процедуре обеспечения и\или сбора доказательств по Кодексу судопроизводства). Вместе с тем, прокурора необходимо лишить надзорной функции в расследовании преступлений, предоставив ему право обжаловать действия (бездействие) следователя в суде - наравне с потерпевшим и заявителем по делам частного обвинения. Прокурор должен быть только представителем государства в суде, причем по всем категориям дел – и публично-правовых, и публичного обвинения, и в отдельных случаях частного права (в частности, если сторона в споре является недееспособной). Надзорная же функция прокуратуры является по сути архаизмом со времен бывшего СССР (ведь фактически это является полномочиями судебных органов, что недопустимо с точки зрения разделения видов власти).

     Органами уголовного расследования должны быть уголовная милиция (СБУ – по отдельным категориям дел), сотрудники которой должны выполнять исключительно розыскные (то есть сугубо технические, а не процессуальные) функции в сборе доказательств и обеспечительных мерах, действуя как самостоятельно, так и по согласованию с инициатором расследования. Это означает,  что в правоохранительных органах не должно быть должности следователя, который уже давно стал номинальной фигурой, фактически – канцелярским работником, составляющим и подписывающим документы по команде своего начальника и\или прокурора. Для проведения расследования должны быть предусмотрены должности инспекторов (то есть оперативников), критерием работы которых должен быть только максимально эффективный сбор информации и доказательств по совершенному преступлению, для их последующего использования в суде сторонами уголовного процесса (прокурор, потерпевший, подозреваемый). В этой связи является целесообразным разрешить проводить расследования преступлений частным структурам (детективным агентствам), в том числе с правом получать в суде разрешения на обыски, оперативно-розыскные мероприятия и другие меры, ограничивающие (нарушающие) права третьих лиц. Такие детективные агентства должны действовать на основании соответствующей лицензии, при условии полной материальной ответственности (с обязательным заключением договора страхования) за причиненный их деятельностью вред. В этом случае у граждан будет выбор – или требовать бесплатного (но длительного,  и не всегда эффективного) расследования у органов милиции, или обратиться за плату к частному детективу. Тут нельзя не сказать о существующем предубеждении – а можно ли такие полномочия предоставлять частным лицам? Ведь за сотрудника правоохранительных органов отвечает государство - и оно же их контролирует, а кто контролирует и несет ответственность за частного детектива? Однако всем известно, что формально существующий контроль государства за сотрудниками правоохранительных органов зачастую оборачивается элементарной «круговой порукой» в системе милиция – прокуратура – суд. В свою очередь, серьезными сдерживающими факторами в работе частного детектива будут конкуренция на рынке этих услуг, перспектива лишиться лицензии, а также уплатить большую компенсацию потерпевшему в результате незаконных действий. Преувеличенной является и опасность неоправданного применения огнестрельного оружия, которое представляет не меньшую угрозу гражданам в руках нерадивого милиционера.  С другой стороны, многолетняя практика исполнения функций государства тем же частным нотариатом показала, что подобного рода опасения как минимум преувеличены.  

      Таким образом, в уголовном процессе необходимо полное разделение компетенции и полномочий:  стороны обвинения (прокурора, потерпевшего), которые не должны иметь права давать обязательные к исполнению указания органу расследования, а могут только ходатайствовать об этом в суде, и органа расследования (правоохранительные структуры, частные детективы), единственной задачей которого будет собственно сыск, как таковой, без возможности признавать подозреваемыми конкретных лиц.

     Отдельно необходимо остановиться на роли защиты в уголовном процессе, которую сейчас пытаются забюрократизировать и максимально ограничить, сведя к выполнению чисто номинальных функций, как это было во времена СССР. В новом УПК, в нарушение требований Коституции и решений КСУ, право на защиту предоставлено только адвокатам, внесенным в реестр. Таким образом, государство посредством определенных процедур (выдача свидетельства адвоката, введение ограничений по его  допуску к защите, дисциплинарная ответственность) фактически лишило защитника значителной части его независимости от органов власти, что является совершенно недопустимым. Необходимо разрешить выполнение функций защитника (представителя) любому дееспособному гражданину, которому доверяет  сторона уголовного процесса. И здесь очевидным предубеждением являются доводы о том, что якобы  допуск к защите только адвокатов существенно повышает ее качество –  по многим причинам это совершенно абсурдное мнение, не подтверждаемое реалиями нашей жизни.  Нельзя лишать взрослого, сознательного человека права самостоятельно решать, кто будет защищать его интересы. Другое дело – защитники по назначению, но и здесь следует продумать    эффективную процедуру отбора юристов, способных за счет бюджета защищать интересы соответствующих лиц.

     Также следует сказать об альтернативных способах рассмотрения споров, в частности – третейских судах. К сожалению, этот традиционный и эффективный (в большинстве цивилизованных стран) квазисудебный орган у нас пока не прижился - по разным причинам, обсуждать которые здесь нет необходимости. Вместе с тем, можно существенно разгрузить суды, создав для потенциальных истцов и ответчиков (по некоторым категориям споров частного права) стимул для обращения в третейский суд (например, установить заградительные ставки судебного сбора). В частности, можно предоставить сторонам право - или выбирать третейский суд в любом составе, заключая третейское соглашение, или обращаться к профессиональным третейским судьям, действующим на основании полученной лицензии (по аналогии с частным нотариусом). Выбор профессионального третейского судьи (при отсутствии третейского соглашения) может происходить по инициативе истца, путем автоматического распределения дел между всеми третейскими судьями соответствующего территориального округа, при этом ответчик не вправе отказаться от рассмотрения спора в таком случае. Принятое третейским судом решение будет являться исполнительным документом, и может обжаловаться в суде апелляционной инстанции по правилам, установленным для судебных решений. Также можно расширить полномочия нотариусов по совершению исполнительных надписей, в частности на  сделках в простой письменной форме, носящих формально бесспорный характер.

     В заключение необходимо остановиться на последовательности и возможной трудоемкости реформ.  

     Вначале можно провести реформу в кадровой политике, поскольку она не требует серьезных материальных затрат, реализуется путем принятия одного закона «О статусе судей», и может проводиться без одновременного изменения процессуальных норм.  К тому же проведение такой реформы само по себе повысит качество правосудия в уже существующих судах, без изменения их статуса и процессуальных законов.  После этого можно провести ликвидацию специализированных судов, оставив  на этом этапе прежние правила ведения судебных процессов. Это не нарушит существующее отправление правосудия, поскольку и сейчас, к примеру, административный процесс сосуществует в системе как административных, так и общих судов (по отдельным категориям дел). В последнюю очередь можно провести унификацию процессуального законодательства и параллельные реформы уголовной юстиции, оказания правовой помощи и альтернативных способов разрешения споров.       

Евгений Осычнюк
юрист
Переклад на українську мову - ЮТК
Прочитано 2998 раз

Вход на сайт

Задайте вопрос юристу

Нажмите на изображение, чтобы его изменить

Задайте вопрос прямо сейчас и получите быстрый ответ.

Срочная юридическая консультация, экспресс-анализ дела - 300 - 900 грн.

Viber 096-545-40-33

Telegram 096-545-40-33

[email protected]

simpleForm2
×